Розділ III

— Про війну теж є, — сказав він. — Щоправда, події там відбуваються в середньовіччі…

Одним словом, довелось мені відразу сісти і дивитися це кіно. Веремія якась. Про кохання. Кохають там одне другого двоє аристократів, а батьки проти. Є там, звичайно, кілька місць, де б’ються, але всі на мечах. Знято, щоправда, чудово, в нас так не вміють. Там якщо один другого штрикнув мечем, то вже без обману: лезо зі спини на три пальці вилізло і ніби навіть димиться… От їм ще, мабуть, для чого потрібні раби. Занудило мене від цієї думки, я ледве витримав до кінця. До того ж курити хотілося дико. Корній, як і Гепард, куріння не схвалює. Запропонував навіть вилікувати від цієї звички, та я не погодився: від мене первісного одне це, може, тільки й залишилося… Словом, попросив я дозволу піти до себе. Почитати, кажу. Про Місяць. Повірив. Відпустив.

І зайшов я до своєї кімнати, ніби додому повернувся. Я її відразу, як приїхав, для себе переобладнав. Теж, між іншим, намордувався. Корній мені, звичайно, все пояснив, та я, звичайно, нічого до пуття не зрозумів. Стою посеред кімнати і репетую, як псих: «Стілець! Хочу стілець!» Тільки потім потроху пристосувався. Тут, виявляється, репетувати не треба, а треба тільки тихесенько уявити собі цей стілець в усіх подробицях. От я і уявив. Навіть шкіряна оббивка на сидінні продерта, а потім акуратно залатана. Це коли Заєць, пригадую, після походу відразу сів, а потім устав і зачепився за оббивку гачком від кішки. Та й усе інше я влаштував так, як у Гепарда в кімнатці: ліжко металеве із зеленою вовняною ковдрою, тумбочка, залізний ящик для зброї, столик із лампою, два стільці та шафа для одягу. Двері зробив як у людей, стіни — на два кольори, оранжевий і білий, кольори його високості. Замість прозорої стіни зробив одне вікно. Під стелею почепив лампу з бляшаним абажуром…

Звісно, все це декорація: ні бляхи, ні заліза, ні дерева — нічого цього насправді нема. І зброї в мене, звичайно, ніякої в залізному ящику нема — лежить там один-єдиний мій автоматний патрон, який у кишені куртки завалявся. І на тумбочці нічого нема. В Гепарда стояла фотографія жінки з дитиною — розповідали, що дружини з донькою, сам він про це ніколи не говорив. Я теж хотів поставити фотографію. Гепарда. Яким я його востаннє бачив. Але нічого в мене з цього не вийшло. Напевно, Корній правильно пояснив, що для цього слід бути художником чи там скульптором.

А загалом мені моя комірка подобається. Я тут відпочиваю душею, бо в інших кімнатах — як у чистому полі, все наскрізь прострілюється… Щоправда, подобається вона тут тільки мені. Корній подивився, нічого не сказав, але, по-моєму, він залишився невдоволений. Та це ще півбіди. Хочете вірте, хочете ні, але ця моя кімната сама собі не подобається. Чи самому будинку. Чи, зміїне молоко, тій невидимій силі, яка всім тут керує. Трішки відвернеш увагу, зирк — стільця немає. Або лампи під стелею. Або залізний ящик перетвориться на таку нішу, в якій вони свої мікрокниги тримають.

От і зараз. Дивлюсь — нема тумбочки. Тобто тумбочка є, але не моя тумбочка, не Гепардова, та й взагалі не тумбочка. Казна-що — якась напівпрозора споруда. Дякувати Богу, хоч сигарети в ній залишились як були. Рідні мої, саморобні. Ну, сів я на свій улюблений стілець, закурив сигаретку і цю саму споруду знищив. Чесно скажу — із задоволенням. А тумбочку повернув на місце. І навіть номер пригадав: 0064. Вже й не знаю, що цей номер означає.

Ну, сиджу я, курю, дивлюсь на свою тумбочку. На душі стало спокійніше, в кімнаті моїй приємна напівтемрява, вікно вузьке, відстрілюватися з нього добре у випадку чого. Було б чим. І став я думати: що б це мені на тумбочку покласти? Думав-думав і надумав. Зняв я з шиї медальйон, відкрив кришечку і вийняв портрет її високості. Обростав я його рамкою, як зумів, прилаштував посередині, закурив нову сигаретку, сиджу й дивлюсь на прекрасне обличчя Діви Тисячі Сердець. Усі ми, Бійцівські Коти, до самої нашої смерті — її лицарі та захисники. Усе, що є в нас хорошого, належить їй. Ніжність наша, доброта наша, жалість наша — все це в нас від неї, для неї та в ім’я неї.

Сидів я так, сидів і раптом спохопився: та в якому ж це я вигляді перед нею знаходжуся? Сорочка, штанці, голоручка-голоніжка… Тьху! Я підстрибнув так, що навіть стілець упав, розкрив шафу, зірвав із себе весь цей синьо-білий мотлох і натягнув своє рідне — бойову маскувальну куртку і маскувальні штани. Сандалі геть, на ноги — важкі руді чоботи з короткими халявами. Підперезався ременем, аж подих забило. Шкода, берета нема — мабуть, геть берет згорів, на попіл, навіть оці не змогли відновити. А може, я його сам загубив у цій метушні… Подивився я у дзеркало. Оце інша річ: не хлопчисько шмаркатий, а Бійцівський Кіт — гудзики горять, Чорний Звір на емблемі зуби шкірить у вічній люті, пряжка ременя точно на пупі, як влита. Ех, берета нема!..

І тут я раптом помітив, що репетую я Марш Бойових Кошенят, репетую на все горло, до хрипоти, і на очах у мене сльози. Доспівав до кінця, очі втер і завів спочатку, вже впівголоса, просто для задоволення, від найпершого рядочка, від якого завжди серце щемить: «Хай даль кривавиться і багрянцем цвіте», і до останнього, найвеселішого: «Бійцівський Кіт ніде не пропаде». Ми там ще один куплет придумали самі, але такий куплет у тверезому стані, та ще й маючи перед очима портрет Діви, виконувати ніяк неможливо. Гепард, пам’ятаю, Крокодилові вуха привселюдно нам’яв за цей куплет…

Зміїне молоко! Знову! Знову ця лампа на якийсь ідіотський світильник перетворилась. Ну що ти з нею поробиш… Спробував я цей світильник знову на лампу перетворити, а потім плюнув і знищив зовсім. Відчай мене охопив. Ну де мені з ними впоратись, коли я з власною кімнатою впоратись не можу! Із будинком цим проклятущим… Підняв я стілець і знов усівся. Будинок. Як собі хочете, хлопці та дівчатка, а з будинком цим усе негаразд. Здавалось би, простіше простого: стоїть двоповерховий будинок, поруч діброва, довкола на двадцять п’ять кілометрів голий степ, як дошка, в будинку двоє — я та Корній. Все. Так от, хлопці та дівчатка, виявляється, не все.

По-перше — голоси. Говорить хтось, і не один, і не радіо яке-небудь. По всьому дому голоси. І не те щоб уночі — серед білого дня. Хто говорить, з ким говорить, про що говорить — нічого не зрозуміло. Причому, завважте, Корнія в домі в цей час нема. Теж, між іншим, питання: куди він щезає… Хоча, здається, на це питання я відповідь знайшов. Страху набрався, але знайшов. А було так.

Позавчора сиджу я біля вікна і спостерігаю за нуль-кабіною. Вона навскіс, наприкінці піщаної доріжки, кроків за п’ятдесят. Потім чую — в глибині будинку ніби грюкнули двері, і відразу — тиша, і відчуваю я, що знову залишився в домі сам. Так, міркую, отже, він іде не через нуль-кабіну. І тут мене як обухом по голові вдарило: двері! Де ж це, крім моєї кімнати, в нашому домі двері, що можуть грюкати?

Вистрибнув я з кімнати, спустився на перший поверх. Сунувся туди, сюди — коридор якийсь світлий, вікно вздовж стіни… ну, це як завжди в них. І раптом чую — кроки. Не знаю, що мене зупинило. Причаївся, стою, не дихаю. Коридор порожній, у дальньому кінці двері, звичайні, фарбовані… Як я їх раніше не помічав — не збагну. Як я коридору цього раніше не помічав — теж не розумію. Ну, менше з тим. Головне — кроки. Кілька чоловік. Ближче, ближче, і от — у мене навіть серце стислось — прямісінько зі стіни посередині коридору виходять один за другим троє. Зміїне молоко! Імперські парашутисти, у повному бойовому, у цих своїх розмальованих комбінезонах, автомат під пахвою, сокирка ззаду… Я відразу ліг. Бо самісінький, і нічого нема — голі руки. Озирнуться — пропав. Не озирнулись. Протупотіли в дальній кінець коридору до тих самих дверей, і нема їх. Двері грюкнули, як від протягу, і все. Ну, хлопці та дівчатка… Як рвонув я до себе в кімнату — і тільки там опам’ятався…

Досі не розумію, що б це могло означати. Тобто тепер зрозуміло, як Корній з дому щезає. Через ці самі двері. А от звідки тут щуроїди взялися, та ще й у повному бойовому?.. І що це за двері?

Жбурнув я недопалок на підлогу, подививсь, як підлога його в себе всмоктує, і підвівся. Страшнувато, звичайно, але треба ж колись починати. А як починати, то з цих дверей. У саду на галявині, з грушею за щокою, воно, звісно, приємніше… або, скажімо, марші виспівувати, зачинившись у кімнаті… Вистромив я голову за двері і прислухався. Тихо. Але Корній — у себе. Може, це навіть і краще. У випадку чого заволаю щодуху — порятує. Спустився я в цей коридор, іду навшпиньки, навіть руки розпростав. Я до цих дверей цілу вічність добирався. Пройду десять кроків, спинюсь, послухаю — і далі. Дійшов. Двері як двері. Нікельована ручка. Приклав вухо — нічого не чути. Натиснув плечем. Не відчиняються. Взявся за ручку, потягнув. Знову не відчиняються. Цікаво. Витер я з лоба піт, озирнувся. Нікого. Знову взявся за ручку, знову потягнув, і тут двері почали відчинятися. Від страху чи від несподіванки я їх, клятущі, знову зачинив. У макітрі моїй порожнеча, і тільки одна малесенька думка там стрибає, як горошина в бензобаку: не лізь, дурню, не пхай носа, тебе не займають, і ти не займай… І тут із мене цю останню думку вибило.

Дивлюсь: просто на стіні обіч дверей маленькими акуратними літерами написано алайською «означає». Тобто там взагалі-то багато чого було написано, всього загалом шість рядочків, але все інше була математика, до того ж така математика, що я в ній лише плюси та мінуси розібрав. Це виглядало так: чотири рядочки цієї самої математики, потім слово «означає», підкреслене двома рисками, а потім ще два рядки формул, обведені жирною рамкою, на ній у нього грифель розкришився, у того, хто писав. Оце так… У бідолашній моїй голові, у порожньому моєму бензобаку, така тут товкотнеча почалася, що я й про двері забув. Виходить, я не один тут, є ще алайці? Хто? Де? Чому я вас не бачив досі? Навіщо ви це написали? Знак подаєте? Кому? Мені? Та я ж математики не знаю… Чи цю математику ви розвели лише про людське око? Нічого я не встиг цього разу доміркувати, бо почув, як мене кличе Корній. Я ніби несповна розуму зірвався з місця і навшпиньки влетів до себе. Будь-як упав на стілець, закурив і схопив якусь книжку. Корній внизу гаркнув ще кілька разів, а потім чую — стукає в двері.

Це в нього, між іншим, правило: хоч він і в своєму домі, але ніколи не ввійде не постукавши. Це мені подобається. Ми до Гепарда теж завжди стукали. Але зараз мені було не до цього. «Ввійдіть», — кажу і зображаю на обличчі найможливішу задуму, ніби я так зачитався, що нічого не бачу і не чую.

Він зайшов, спинився на порозі, притулився до одвірка і дивиться. З обличчя нічого не зрозуміти. Тут я вдав, що спохопився, і пригасив недопалок. Тоді він заговорив.

— Ну, як Місяць? — питає.

Я мовчу. Сказати мені нічого. У таких-от випадках мені завжди здається, що він паплюжити мене почне, але цього ніколи не буває. Так от і зараз.