Розділ I

— Сорок… Сорок Бійцівських Котів…

— Котенят, — сказав Гепард. — На жаль… Але ми зробимо все, що зможемо.

Барон дивився на нього з-під обсмалених брів. В його очах була мука.

— Слухай, хоробрий брате, — сказав він. — У мене нікого не лишилося. Я відступаю від самого перевалу, три доби. Безперервні бої. Щуроїди пруть на бронеходах. Я спалив штук двадцять. Останні два — вчора… тут, біля самої околиці… побачиш. Цей штаб-майор… дурень і боягуз… старий мотлох… Я його хотів був застрелити, та жодного патрона не лишилося. Уявляєш? Жодного патрона! Ховався в селі зі своїми дикобразами і дивився, як нас випалюють одного за другим… Про що це я? Ага! Де бригада Гаґріда? Рація на друзки… Останнє: «Тримайтеся, бригада Гаґріда на підході…» Слухай, сигарету… І повідом у штаб, що вісімнадцятого окремого більше нема.

Барон уже марив. Скажені очі його помутніли, язик ледве ворушився. Він упав навзнак і говорив, говорив, бурмотів, хрипів, а його скрючені пальці неспокійно нишпорили довкола, чіпляючись то за краї циновки, то за комбінезон. Потім він раптом затих на півслові, і Гепард піднявся.

Він повільно витяг сигарету, не зводячи очей із закинутого обличчя, клацнув запальничкою, потім нахилився і поклав портсигар разом із запальничкою біля чорних пальців, і пальці жадібно вчепились у портсигар і стиснули його, а Гепард, не кажучи ні слова, повернувся, і ми рушили далі.

Я подумав, що це, мабуть, милосердно — бригад-єгер знепритомнів саме вчасно. Бо довелось би йому почути, що бригади Гаґріда вже також нема. Накрили її цієї самої ночі на рокаді[1] бомбовим килимом — дві години ми розчищали шосе від уламків машин та завалів уже застиглого м’яса, відганяючи божевільних, які лізли під вантажівки, щоби сховатися. Від самого Гаґріда ми знайшли тільки генеральський кашкет, зашкарублий від крові… Мені аж мороз поза шкіру пішов, коли я все це пригадав, і я мимохіть поглянув на небо й потішився, яке воно низьке, сіре та безпросвітне.

Перше, що ми побачили, вийшовши за околицю, був імперський бронехід, що з’їхав з дороги і завалився носом у сільський колодязь. Він уже вистиг, трава довкола нього була вкрита масною кіптявою, під розкритим бортовим люком валявся здохлий щуроїд — усе на ньому згоріло, залишилися тільки руді черевики на потрійній підошві. Чудові у щуроїдів черевики! У них черевики чудові, бронеходи, та ще, мабуть, бомбардувальники. А солдати вони, як усім відомо, нікчемні. Шакали.

— Як тобі подобається ця позиція, Гаґу? — запитав Гепард.

Я роззирнувся. Ну й позиція! Я просто очам своїм не повірив. Дикобрази вирили собі окопи обабіч дороги, посеред галявини між околицею і джунглями. Джунглі стіною стояли перед окопами кроків за п’ятдесят, ніяк не більше. Можеш там назбирати полк, можеш — бригаду, що заманеться, в окопах про це не дізнаються, а коли дізнаються, то зробити вже однаково нічого не зможуть. Позаду окопів на лівому флангу тягнулася трясовина. За правофланговими було рівне поле, на якому раніше було щось посіяно, а тепер усе згоріло. Та-а-а-к…

— Не подобається мені ця позиція, — сказав я.

— Мені теж, — сказав Гепард.

Ще б пак! Тут же була не тільки ця позиція. Тут на додачу були Ще й дикобрази. Було їх тут штук сто, не менше, і вони вештались по цій своїй позиції, немов по торжищу. Одні, позбивавшись купками, палили багаття. Другі просто стояли, запхавши руки в рукави. А треті вештались.

Біля окопів валялися гвинтівки, стирчали кулемети, безглуздо задерши хоботи в низьке небо. Посеред дороги, загрузнувши в багнюці по ступиці, ні в тин ні в ворота стояв ракетомет. На лафеті сидів літній дикобраз — чи то вартовий, чи то просто так присів собі, стомившись бродити. Зрештою, шкоди від нього не було: сидів собі і длубався скалкою у вусі.

Кисло мені стало від усього цього. Ох, була б моя воля — шарнув би я по всьому цьому збіговиську з кулемета… Я з надією поглянув на Гепарда, проте Гепард мовчав і тільки поводив своїм горбатим носом зліва направо і справа наліво.

Ззаду почулися розлючені голоси, і я озирнувся. Під сходами крайньої хати сварилися два дикобрази. Не поділили вони між собою дерев’яне корито — кожен тяг до себе, кожен лаявся на чім світ стоїть, і по оцих-от я шарнув би з особливою насолодою. Гепард сказав мені:

— Приведи.

Я вмить підскочив до цих бовдурів, дулом автомата вперіщив по руках одного, вперіщив другого і, коли вони витріщилися на мене, випустивши своє корито, кивнув їм головою в бік Гепарда. Навіть не писнули. І обох відразу потом пройняло, як у лазні. Втираючись на ходу рукавами, вони підтюпцем підбігли до Гепарда і завмерли за два кроки перед ним нечупарними спітнілими купами. Гепард неквапно підняв тростину, примірився, наче у більярд грав, і врізав — просто по пиках, одному раз і другому раз, а потім глянув на них, на тварюк, і тільки промовив:

— Командира до мене. Швидко.

Ні, хлопці та дівчата. Все-таки Гепард явно не чекав, що все тут буде аж так погано. Звісно, добра чекати не доводилося. Якщо вже Бійцівських Котів кидають затикати прорив, то кожному зрозуміло: справи кепські. Але щоб отаке!.. У Гепарда навіть кінчик носа побілів.