Розділ «4. Редрік Шухарт, 31 рік»

Тванюка була тепла, липка, наче гній. Спочатку вони йшли у повний зріст, занурившись по пояс, дно під ногами, на щастя, було кам’янисте і досить рівне, але невдовзі Редрік почув знайоме дзижчання з обох боків. На лівому пагорбі, освітленому сонцем, нічого не було видно, а на косогорі праворуч, у тіні, застрибали бліді бузкуваті вогники.

— Пригнись! — скомандував він крізь зуби і пригнувся сам. — Нижче, дурню! — крикнув він.

Артур перелякано пригнувся, і в ту саму секунду громовий розряд розколов повітря. Над самими головами в них затрусилась у шаленому танці розгалужена блискавка, ледве помітна на тлі неба. Артур присів і занурився по плечі. Редрік, відчуваючи, що вуха йому заклало від гуркоту, повернув голову і побачив у тіні яскраво-червону, швидко танучу пляму поміж кам’яного кришива, і відразу ж туди вдарила друга блискавка.

— Уперед! Уперед! — зарепетував він, не чуючи себе.

Тепер вони рухалися навпочіпки, гусячим кроком, вистромивши назовні тільки голови, і при кожному розряді Редрік бачив, як довге Артурове волосся стає сторч, і відчував, як тисячі голочок впинаються у шкіру обличчя. «Уперед! — монотонно повторював він. — Уперед!» Він уже нічого не чув. Одного разу Артур повернувся до нього у профіль, і він побачив витріщене від жаху око, скошене на нього, і білі засіпані губи, і замазану зеленню спітнілу щоку. Потім блискавиці почали бити так низько, що їм доводилося поринати з головою. Зелений слиз заклеював рот, стало важко дихати. Хапаючи ротом повітря, Редрік вирвав з носа тампони і виявив раптом, що сморід щез, що повітря переповнене свіжим, пронизливим запахом озону, а пара навколо чимраз густішала, чи, може, це потьмяніло в очах, і вже не видно було пагорбів ані праворуч, ані ліворуч — нічого не було видно, крім обліпленої зеленою багнюкою Артурової голови та жовтих клубів пари навколо.

Пройду, пройду, думав Редрік. Не вперше, все життя отак: сам у лайні, а над головою блискавиці, інакше ніколи й не було... І відкіля тут це лайно? Скільки лайна... збожеволіти, скільки лайна в одній місцині, тут лайно з усього світу... Це Стерв’ятник, подумав він люто. Це Стерв’ятник тут пройшов, це за ним залишилося... Очкарик ліг праворуч, Пудель — ліворуч, і все задля того, аби Стерв’ятник пройшов між ними і залишив за собою все своє лайно... Так тобі й треба, сказав він собі. Хто йде слідом за Стерв’ятником, той завжди ковтає лайно. Ти що, цього раніше не знав? В усьому світі так. їх надто багато, Стерв’ятників, через що і не залишилося жодного чистого місця, все запаскуджено... Нунан — дурень: ти, мовляв, Рудий, порушник рівноваги, руйнівник порядку, тобі, мовляв, Рудий, при всякому порядку зле, і при поганому — зле, і при доброму — зле, — через таких, як ти, ніколи не буде царства небесного на землі... Та що ти в цьому тямиш, товстуне? Коли це я бачив гарний порядок? Коли це ти бачив мене при гарному порядку?.. Я все своє життя тільки й бачу, як помирають Кирили й Очкарики, а Стерв’ятники проповзають поміж їхніми трупами, по їхніх трупах, ніби хробаки, і паскудять, і паскудять, і паскудять...

Він послизнувся, натрапивши ногою на камінь, пірнув з головою, виринув, побачив зовсім поряд перекошене, з витріщеними очима Артурове обличчя і раптом на мить захолов: йому здалося, що він втратив напрям. Але він не втратив напряму. Він відразу ж зрозумів, що йти треба отуди, де з тванюки стирчить чорна верхівка каменя, — зрозумів, хоча, крім цієї верхівки, нічого не було видно в жовтому тумані.

— Стій! — заволав він. — Правіше тримай! Правіше від каменя!

Він знову не почув свого голосу і тоді наздогнав Артура, схопив його за плече і став показувати рукою: тримай правіше від каменя, голову вниз. Ви мені за це заплатите, подумав він. Біля каменя Артур пірнув, і відразу ж блискавка з тріскотом вдарила в чорну верхівку, аж розпечені крихти полетіли. Ви мені за це заплатите, повторював він, поринаючи з головою і щосили працюючи руками та ногами. У вухах лунко розкотився новий удар блискавки. Я з вас усю душу витрясу за це! Він мимохіть подумав: про кого це я? Не знаю. Але хтось за це мусить заплатити, хтось мені за це заплатить! Стривайте, дайте тільки дістатися до Кулі, до Кулі мені дайте дістатися, я це лайно вам у горлянку заб’ю, я вам не Стерв’ятник, я з вами інакший базар почну...

Коли вони вибралися на сухе місце, на вже розпечене сонцем кам’яне кришиво, оглушені, вивернуті навиворіт, хитаючись і чіпляючись один за одного, аби не впасти, Редрік побачив облуплений автофургон, що просів на осях, і смутно згадав, що тут, біля цього фургона, можна відсапатися у затінку. Вони залізли у затінок. Артур ліг на спину і взявся млявими пальцями розстібати на собі куртку, а Редрік привалився рюкзаком до стінки фургона, так-сяк витер долоні об щебінь і поліз за пазуху.

— І мені... — проговорив Артур. — І мені, містере Шухарт.

Редріка вразило, який у цього хлопчиська гучний голос, сьорбнув, заплющив очі, прислухаючись, як гарячий, всеочищувальний струмінь ллється у горлянку і розтікається по грудях, ковтнув ще раз і дав флягу Артурові. Все, подумав він мляво. Пройшли. І це пройшли. Тепер — суму прописом. Ви гадаєте, я забув? Ні, я все пам’ятаю. Гадаєте, я вам подякую, що ви мене живим залишили, не втопили у цьому лайні? Кіл вам, а не дякую. Тепер вам усім кінець, зрозуміло? Я нічого цього не забуду. Тепер я вирішую. Я, Редрік Шухарт, при здоровому розумі та тверезій пам’яті буду вирішувати все і за всіх. А ви, всі інші, стерв’ятники, жаби, прибульці, кістляві, квотерблади, паразити, зелененькі, хрипаті, у краваточках, у мундирчиках, чистесенькі, з портфелями, з промовами, з доброчинністю, роботодавством, з вічними акумуляторами, з вічними двигунами, з «комариними лисинами», зі світлими обіцянками — годі, поводили мене за носа, через усе моє життя волокли мене за носа, я весь час, телепень, похвалявся, що, мовляв, як хочу, так і роблю, а ви тільки підтакували, а самі, гади, переморгувались і волокли мене за носа, тягли, волокли, через лайно, через тюрми, через кабаки... Годі! Він відстібнув шлейки рюкзака і взяв з Артурових рук флягу.

— ...Ніколи я не думав, — казав Артур з покірливим здивуванням у голосі, — навіть уявити собі не міг... Я, звісно, знав — смерть, вогонь... Але отаке!.. Як же ми з вами назад підемо?

Редрік не слухав його. Те, що каже цей чоловічок, тепер не має ніякого значення. Це й раніше не мало ніякого значення, але раніше він усе-таки був чоловіком. А зараз це... так, балакуча відмичка. Нехай говорить.

— Помитись би... — Артур заклопотано озирався. — Бодай обличчя сполоснути.

Редрік поглянув на нього, побачив злипле, переплутане волосся, замащене підсохлим слизом обличчя зі слідами пальців, і всього його, вкритого шкаралупкою потрісканого бруду, і не відчув ані жалю, ані роздратування, нічого. Балакуча відмичка. Він відвернувся. Попереду розкинувся безвідрадний, наче занедбаний будівельний майданчик, простір, засипаний гострим щебенем, запорошений білим пилом, залитий сліпучим сонцем, нестерпно білий, гарячий, злий, мертвий. Дальній край кар’єру виднівся вже звідси — теж сліпучо білий і з цієї відстані неначе цілковито рівний і прямовисний, а ближній край позначав розсип великих уламків, і спуск до кар’єру був там, де серед уламків червоною плямою виділялася кабіна екскаватора. Це був єдиний орієнтир. Треба було йти просто на нього, поклавшись на найзвичайнісіньке щастя.

Артур раптом трохи підвівся, запхав руку під фургон і витягнув звідти поржавілу консервну бляшанку.

— Погляньте-но, містере Шухарт, — сказав він, пожвавішавши. — Це ж, мабуть, батько залишив... Там і ще є.

Редрік не відповів. Це ти даремно, подумав він байдужо. Краще би тобі зараз про батька не згадувати, краще би тобі зараз взагалі помовчувати. А втім, однаково... Він підвівся і засичав від болю, бо весь одяг приклеївся до тіла, до обпеченої шкіри, і тепер щось там усередині болісно рвалося, віддиралося, наче засохлий бинт від рани. Артур також підвівся і також засичав і закректав і по-страдницьки подивився на Редріка — видно було, що йому дуже хочеться поскаржитись, але він не наважується. Він тільки сказав здушеним голосом:

— А чи не можна мені зараз ще разочок ковтнути, містере Шухарт?