Розділ «4. Редрік Шухарт, 31 рік»

Артур зніяковіло засміявся, запустив п’ятірню у волосся кольору воронового крила, посмикав і сказав:

— Та от здогадався!.. Я вже і не пригадую, що саме наштовхнуло мене на цю думку... Ну, по-перше, раніше батько весь час бубонів про цю Золоту Кулю, а останнім часом раптом перестав і замість цього зачастив до вас, а я ж знаю — ніякі ви не друзі, хай би що там батько казав... Потім, він дивний якийсь став останнім часом... — Артур знову засміявся і покрутив головою, щось пригадуючи. — А остаточно я все зрозумів, коли ви на пустирі випробовували цей дирижаблик... — Він поплескав долонею по рюкзаку, де лежала туго згорнута оболонка повітряної кулі. — Чесно кажучи, я вас тоді вистежив, і, коли побачив, як ви мішок з камінням підіймаєте й ведете над землею, тут вже мені все остаточно прояснилося. Як на мене, у Зоні, крім Золотої Кулі, нічого важкого більше не залишилося. — Він відкусив від бутерброда, пожував і замислено промовив з набитим ротом: — Я от тільки не розумію, як ви її чіплятимете, вона ж, напевно, гладенька...

Редрік продовжував дивитися на нього поверх склянки і думав, до чого ж вони не схожі один на одного, батько і син. Нічого спільного між ними не було. Ні обличчя, ні голосу, ні душі. У Стерв’ятника голос хрипкий, улесливий, підлий якийсь, але коли він про це говорив, то говорив чудово. Не можна його було не слухати. «Рудий, — казав він тоді, перехилившись через стіл. — Нас же двоє залишилося всього, та на двох дві ноги, і обидві твої... Кому ж, як не тобі? Це ж, може, найцінніше, що в Зоні є! Кому ж дістанеться, га? Невже тим чистоплюям дістанеться, з їхніми машинами? Адже я її знайшов, я! Скільки там наших по дорозі полягло! А знайшов я! Собі беріг. І зараз нікому б не віддав, але руки, бачиш, короткими стали... Крім тебе — нікому. Скільки я різних молокососів дресирував, цілу школу, розумієш, для них відкрив, — не можуть, кістка не та... Ну добре, ти не віриш. Не віриш — не треба. Тобі гроші. Даси мені, скільки сам захочеш, я знаю, ти не скривдиш... А я, може, ноги собі поверну. Ноги поверну, розумієш ти? Зона ж ніг мене позбавила, то, може, Зона й віддасть?..»

— Що? — запитав Редрік, стрепенувшись.

— Я запитав, закурити можна, містере Шухарт?

— Так, — сказав Редрік. — Кури, кури... Я також закурю.

Він залпом допив рештки кави, витяг сигарету і, розминаючи її, втупився у рідіючий туман. Псих, подумав він. Божевільний. Ноги йому. Стервоті... гниді вошивій...

Від усіх цих розмов накопичувався в душі якийсь осад, незрозуміло який. І він не розчинявся з часом, цей осад, а, навпаки, назбирувався і назбирувався. І незрозуміло було, що це таке, але воно заважало, наче він чимось заразився від Стерв’ятника, але не якоюсь там гидотою, а навпаки... силою, чи що? Ні, не силою. А чим же тоді?.. Ну добре, сказав він собі. Давай так: припустімо, не дійшов я сюди. Зовсім уже зібрався, рюкзак уклав, і тут щось сталося... Схопили мене, приміром. Погано було би? Безперечно погано. Чому погано? Гроші плакали? Та ні, не в грошах справа... Що добро це гадам дістанеться, Хрипатим та Кістлявим? Щоправда, у цьому щось є. Прикро. Але ж мені що до них? Однаково зрештою все їм перепаде...

— Бр-р-р-р... — Артур пересмикнув плечима. — До кісток проймає. Містере Шухарт, може, дасте мені тепер ковтнути трішки?

Редрік мовчки взяв флягу і простягнув йому. А я ж не відразу погодився, подумав він раптом. Двадцять разів я посилав Стерв’ятника подалі, а на двадцять перший усе-таки погодився. Якось мені несила зробилося зовсім. І остання розмова у нас вийшла короткою і цілком діловою. «Здоров, Рудий. Я от карту приніс. Може, все-таки подивишся?» А я подивився йому в очі, а очі в нього як нариви — жовті з чорною цяткою, і я сказав: «Давай». І все. Пригадую, що п’яний був тоді, цілий тиждень пиячив. На душі було гидотно... А ч-чорт, чи не все одно! Пішов і пішов. Що я в цьому длубаюся, наче у лайні прутиком! Боюся я, чи що?..

Він здригнувся. Довгий, тужливий скрип долинув раптом із туману. Редрік схопився, ніби підкинутий, і відразу, ніби підкинутий, схопився Артур. Але вже знову було тихо, лише шурхотіла, струменіючи по насипу у них з-під ніг, дрібна галька.

— Це, мабуть, порода просіла, — невпевнено, важко вимовляючи слова, прошепотів Артур. — Вагонетки — з породою... стоять давно...

Редрік дивився просто перед собою і нічого не бачив. Він пригадав. Це було вночі. Він прокинувся від такого самого звуку, тужливого і довгого, мертвіючи, наче у сні. Тільки то був не сон. Це кричала Мавпочка, сидячи на своєму ліжку біля вікна, а з іншого кінця будинку відгукувався батько, дуже схоже, так само протягло і рипливо, тільки ще з якимось клекотінням. І так вони перегукувались і перегукувались у пітьмі — століття, сто літ і ще сто літ. Гута прокинулася також і взяла Редріка за руку, він відчував її вмить спітніле плече, і так вони лежали всі ці сто літ і ще сто літ і слухали, а коли Мавпочка замовкла і вляглася, він почекав ще трохи, потім піднявся, пішов на кухню і пожадливо випив півпляшки коньяку. Від цієї ночі він запив.

— ...Порода, — говорив Артур. — Вона, знаєте, просідає з часом. Від вологості, від ерозії, від усяких таких причин...

Редрік подивився на його зблідле обличчя і знову сів. Сигарета його кудись пропала з пальців, він закурив нову. Артур постояв ще трохи, боязко крутячи головою, потім також сів і сказав тихо:

— Я знаю, розповідають, що в Зоні нібито хтось живе. Якісь люди. Не прибульці, а саме люди. Нібито Візит захопив їх тут, і вони мутували... пристосувалися до нових умов. Ви чули про це, містере Шухарт?

— Так, — сказав Редрік. — Тільки це не тут. Це в горах. На північному заході. Пастухи якісь.

...Ось він чим мене заразив, думав він. Божевіллям своїм він мене заразив. От, значить, чому я сюди пішов. От що мені тут треба... Якесь дивне і дуже нове відчуття повільно заповнило його. Він усвідомлював, що відчуття це насправді зовсім не нове, що воно давно вже сиділо десь у нього в печінках, але тільки зараз він про нього здогадався, і все зайняло свої місця. І те, що раніше видавалося дурістю, божевільною маячнею збожеволілого старого, стало тепер єдиною надією, єдиним сенсом життя, бо тільки зараз він зрозумів: єдине на всьому світі, що в нього ще залишилося, єдине, задля чого він жив останні місяці, була надія на диво. Він, дурень, бовдур, відштовхував цю надію, затоптував її, знущався з неї, пропивав її, бо він так звик, бо ніколи в житті, із самого малку, він не розраховував ні на кого, крім себе, і тому що із самого малку цей розрахунок на себе виражався у нього в кількості зелененьких, які йому вдавалось вирвати, видерти, вигризти з байдужого хаосу, що оточував його. Так було завжди, і так було би і далі, якби він кінець кінцем не опинився в такій ямі, з якої його не визволять ніякі зелененькі, в якій розраховувати на себе зовсім безглуздо. А зараз ця надія — вже не надія, а впевненість у диві — заповнила його до самої маківки, і він уже дивувався, як міг раніше жити у такому безпросвітному, безмежному мороці... Він засміявся і штовхнув Артура в плече.

— Що, сталкере, — сказав він. — Закаляв підштанки? Звикай, братику, не соромся, вдома відперуть.

Артур здивовано подивився на нього, непевно усміхаючись. А Редрік зім’яв масний папір від бутербродів, зажбурив його під вагонетку і приліг на рюкзак, упершись ліктем.