Розділ «4. Редрік Шухарт, 31 рік»

— До вітру не хочеш? Дивися, потім не буде де і не буде коли...

Він зайшов за вагонетку, присів на насипу і, покректуючи, дивився, як швидко згасає, затоплюється рожевим зелена заграва, й оранжевий окраєць сонця виповзає з-за хребта, і відразу від пагорбів потяглися бузкуваті тіні — все стало різким, рельєфним, усе стало видно як на долоні, і прямо перед собою, метрів за двісті, Редрік побачив вертоліт. Вертоліт упав, напевно, у самісінький центр «комариної лисини», і весь фюзеляж його розплющило на бляшаний млинець, тільки хвіст залишився цілий, його ледь погнуло, і він чорним гачком стирчав над прогалиною між пагорбами, і стабілізуючий гвинт залишився цілий — відчутно порипував, погойдуючись на легкому вітерці. «Лисина», напевно, трапилася потужна, навіть до пожежі справжньої не дійшло, і на розплющеній бляшанці чітко виділялась червоно-синя емблема королівських військово-повітряних сил, яку Редрік от уже скільки років і в очі не бачив і нібито навіть забув, як вона виглядає.

Справивши нужду, Редрік повернувся до рюкзака, дістав карту і розклав її на купі спеченої руди у вагонетці. Самого кар’єру не було звідси видно — його затуляв пагорб із почорнілим, обгорілим деревом на вершині. Цей пагорб ще треба було обійти справа, по видолинку між ним та іншим пагорбом, який теж виднівся звідси, геть-чисто голий, з бурим камінним осипом по всьому схилу.

Усі орієнтири співпадали, але Редрік не відчував задоволення. Багаторічний інстинкт сталкера категорично протестував проти самої думки, безглуздої і протиприродної, — прокладати стежку між двома близькими височинами. Добре, подумав Редрік. Це ми ще побачимо. На місці буде видніше. Стежка до цього видолинка вела по болоту, по відкритій рівній місцині, яка видавалася звідси безпечною, проте, придивившись, Редрік розрізнив між сухими грудами якусь темно-сіру пляму. Він поглянув на карту. Там стояв хрестик і кострубатими літерами було написано: «Хлюст». Червоний пунктир стежки йшов правіше від хрестика. Прізвисько було начебто знайоме, але хто такий цей Хлюст, як він виглядав і коли він був, Редрік згадати не міг. Пригадалося йому чомусь тільки: прокурений зал у «Боржчі», якісь п’яні розлючені пики, величезні червоні лапи, що стискали склянки, громовий регіт, роззявлені жовтозубі пащеки — фантастичне стадо титанів і велетів, що зібралися на водопій, один із найяскравіших спогадів дитинства — перші відвідини «Боржчу». Що я тоді приніс? «Порожняк», здається. Просто із Зони, мокрий, голодний, очманілий, з мішком через плече, ввалився у цей гадючник, гримнув мішком на стійку перед Ернестом, люто шкірячись і озираючись, витримав громовий залп знущань, дочекався, поки Ернест — тоді ще молодий, завжди при метелику — відрахував мені скількись там зелененьких... ні, тоді були ще не зелененькі, тоді були квадратні, королівські, з якоюсь напівголою бабою у плащі та вінку... дочекався, сховав гроші в кишеню і несподівано для себе самого хапонув зі стійки важкий пивний кухоль і навідліг заїхав ним по найближчій регочучій пащеці... Редрік усміхнувся і подумав: може, то й був Хлюст?

— Хіба між пагорбами можна, пане Шухарт? — упівголоса запитав над вухом Артур. Він стояв поруч і теж роздивлявся карту.

— Там побачимо, — сказав Редрік. Він усе дивився на карту. На карті було ще два хрестики: один — на схилі пагорба з деревом, другий — на кам’яному осипу. Пудель і Очкарик. Стежка проходила низом поміж ними. — Там побачимо, — повторив він, склав карту і запхав її в кишеню.

Він оглянув Артура і запитав:

— Як, до вітру сходив? — і, не чекаючи відповіді, наказав: — Завдай мені на спину рюкзак... Підемо як раніше, — сказав він, підтрушуючи рюкзак і припасовуючи лямки зручніше. — Ти йдеш попереду, щоб я тебе щохвилини бачив. Не озирайся, але будь напоготові навстіж. Мій наказ — закон. Май на увазі, доведеться багато повзти, багна і не думай боятися, якщо накажу — мордою в багно без розмов... І курточку свою застібни. Готовий?

— Готовий, — сказав Артур глухо. Він добряче нервував. Рум’янцю на щоках у нього наче й не бувало.

— Перший напрямок — от. — Редрік різко махнув долонею в бік найближчого пагорба за сотню кроків від насипу. — Зрозуміло? Пішов.

Артур судомно зітхнув і, переступивши через рейку, почав боком спускатися з насипу. Галька з шумом сипалася за ним.

— Легше, легше, — сказав Редрік. — Спішити нема куди.

Він почав обережно спускатися слідом, звично регулюючи інерцію важкого рюкзака м’язами ніг. Краєм ока він увесь час стежив за Артуром. Боїться хлопець, думав він. І правильно боїться. Передчуває, напевно. Якщо в нього чуття, як у татуся, то мусить передчувати... Знав би ти, Стерв’ятнику, як обернулася справа. Знав би ти, Стерв’ятнику, що цього разу я тебе послухаюся. «... А отут, Рудий, тобі самому не пройти. Хоч-не-хоч, а доведеться тобі кого-небудь із собою брати. Можу кого-небудь зі своїх шмаркачів віддати, кого не шкода...» Вмовив. Вперше в житті погодився я на таке діло. Ну нічого, подумав він. Може, все-таки обійдеться, все-таки я — не Стерв’ятник, може, викрутимося якось...

— Стій! — наказав він Артурові.

Хлопчина зупинився по кісточки в іржавій воді. Поки Редрік спускався до нього, драговина затягла його по коліно.

— Камінь бачиш? — запитав Редрік. — Он, під пагорбом лежить. Давай на нього.

Артур рушив уперед. Редрік відпустив його на десять кроків і пішов услід. Драговина під ногами чвакала і смерділа. Це була мертва драговина — ні мошви, ні жаб, навіть верболіз тут висох і згнив. Редрік звично поглядав довкола, та поки все було начебто спокійно. Пагорб повільно наближався, наповз на низьке ще сонце, потім затупив усю східну частину неба. Біля каменя Редрік озирнувся в бік насипу. Насип був яскраво осяяний сонцем, на ньому стояв поїзд із десятка вагонеток, частина вагонеток зірвалася з рейок і лежала на боці, насип під ними був укритий рудими шлейфами розсипаної породи. А далі, у бік кар’єру, на північ від поїзда, повітря понад рейками каламутно тремтіло і мерехтіло, і час від часу в ньому миттєво спалахували і згасали маленькі веселки. Редрік подивився на це тремтіння, сплюнув майже всуху і відвернувся.

— Далі, — сказав він, і Артур повернув до нього напружене обличчя. — Он ганчір’я, бачиш? Та не туди дивишся! Он там, правіше...

— Так, — сказав Артур.

— Так от, це був такий собі Хлюст. Давно був. Він не слухався старших і тепер лежить там навмисно для того, щоби показувати розумним людям дорогу. Візьми два пальці праворуч від цього Хлюста... Взяв? Засік точку? Ну, приблизно там, де верболіз трохи густіший... Давай туди. Пішов!