Розділ «3. Річард Г. Нунан, 51 рік, представник постачальників електронного обладнання при Хармонтському філіалі МІПК»

— Гм... — промовив Нунан. Починається, подумав він.

— Вас навіть збиралися нагородити орденом, — продовжував пан Лемхен, — проте я запропонував зачекати. І правильно зробив. — Він нарешті відірвався від споглядання фігури з десяти пальців і подивився спідлоба на Нунана. — Ви запитаєте мене, чому я виявив таку, здавалось би, надмірну обережність.

— Мабуть, у вас були на це підстави, — нудним голосом сказав Нунан.

— Так, були. Що випливало з вашого рапорту, Річарде? Група «Метрополь» ліквідована. Вашими зусиллями. Група «Зелена квіточка» взята на гарячому в повному складі. Блискуча робота. Також ваша. Групи «Варр», «Квазімодо», «Мандрівні музиканти» і всі інші, я не пам’ятаю їхніх назв, самоліквідувалися, усвідомивши, що не сьогодні-завтра їх накриють. Це все насправді так і було, все підтверджується перехресною інформацією. Поле бою очистилося. Воно лишилося за вами, Річарде. Супротивник безладно відступив, зазнавши чималих утрат. Я правильно виклав ситуацію?

— У будь-якому випадку, — обережно сказав Нунан, — останні три місяці витік матеріалів із Зони через Хармонт припинився... Принаймні, за моїми даними, — додав він.

— Противник відступив, чи не так?

— Ну, якщо ви наполягаєте саме на цьому вислові... Так.

— Не так! — сказав пан Лемхен. — Справа в тому, що цей супротивник ніколи не відступає. Я це знаю твердо. Поквапившись із переможним рапортом, Річарде, ви продемонстрували незрілість. Саме тому я запропонував утриматись від вашого нагородження.

На чорта твої нагороди, думав Нунан, розгойдуючи ногою і понуро дивлячись на мигочучий носок черевика. У сортирі я твої паскудні ордени вішав. Теж мені мораліст, вихователь молоді, я й без тебе знаю, з ким я тут маю справу, нічого мені мораль читати, який такий-сякий у мене супротивник. Скажи просто і дохідливо: де, як і що я прогавив... що ці мерзотники встругнули ще... де, як і які знайшли шпарини... І без передмов, я тобі не дошкільнятко шмаркате, мені вже за п’ятдесят переступило, і я тобі тут не заради твоїх нікчемних орденів сиджу...

— Що ви чули про Золоту Кулю? — запитав раптом пан Лемхен.

Господи, із роздратованням подумав Нунан, а Золота Куля тут при чому? Дідько б тебе забрав з твоєю манерою розмовляти...

— Золота Куля — це легенда, — нудним голосом доповів він. — Міфічна споруда у Зоні, наділена формою і зовнішнім виглядом такої собі золотої кулі, призначена для виконання людських бажань.

— Будь-яких?

— Згідно із канонічним текстом легенди — будь-яких. Існують, однак, варіанти...

— Так, — промовив пан Лемхен. — А що ви чули про «смерть-лампу»?

— Вісім років тому, — нудним голосом затягнув Нунан,— сталкер Стефан Норман на прізвисько Очкарик виніс із Зони якийсь пристрій, що становив собою, наскільки можна припустити, щось на зразок системи випромінювачів, які смертоносно діяли на земні організми. Вищезгаданий Очкарик хотів продати цей агрегат Інституту. У ціні вони не зійшлися, Очкарик пішов у Зону і не повернувся.

Де перебуває агрегат у даний час — невідомо. В Інституті досі лікті кусають. Відомий вам Х’ю з «Метрополя» пропонував за цей агрегат будь-яку суму, яка вміститься на аркуші чекової книжки.

— Усе? — запитав пан Лемхен.

— Усе, — відповів Нунан. Він демонстративно озирав кімнату. Кімната була нудна, дивитися не було на що.

— Так, — сказав Лемхен. — А що ви чули про «ракове око»?