Розділ «3. Річард Г. Нунан, 51 рік, представник постачальників електронного обладнання при Хармонтському філіалі МІПК»

— Хто з місцевих їздить постійно?

— З місцевих? Так я ж кажу — здебільшого молодь. Одні відморозки, які є в місті. Ну там Галеві, Ражба... Курча Цапфа... цей... Цмиг... Ну, Мальтієць буває. Тепла компанія. Вони цю справу називають «недільна школа». Що, кажуть, відвідаємо «недільну школу»? Вони там здебільшого на літніх туристках незле заробляють. Приваландається якась стара з Європи...

— «Недільна школа», — повторив Нунан.

Якась дивна думка з’явилася раптом у нього. Школа. Він підвівся.

— Добре, — сказав він. — Бог з ними, з пікніками. Це не для нас. Але щоби ти знав: Стерв’ятник має хабар, а це вже — наша справа, голубчику. Це ми просто так лишити не можемо. Шукай, Маслаче, шукай, бо вижену я тебе до дідькової мами. Звідки він бере хабар, хто йому доправляє, — з’ясуй усе і давай на двадцять відсотків більше, ніж він. Зрозумів?

— Зрозумів, бос, — Маслак уже також стояв, руки по швах, на замурзаній морді — відданість.

— Та припини мені псувати дівок, тварюко! — загорланив раптом Нунан і вийшов.

У холі біля стійки він неквапно розпив свій аперитив, потеревенив із Мадам про падіння моралі, натякнув, що в найближчому майбутньому збирається розширити заклад, і, понизивши голос для значущості, порадився, як бути з Бенні: старіється чолов’яга, слуху нема, реакція вже зовсім не та, не встигає, як раніше... Була вже шоста година, хотілося їсти, а в мозку все свердлила, все крутилася несподівана ідейка, вона була ні з чим неспівставна і водночас багато що пояснювала. Втім, і так вже дещо прояснилося, зник із цієї справи дратуючий і лячний наліт містики, залишилася тільки прикрість на себе, що раніше не подумав про таку можливість, але ж головне було не в цьому, головне було в цій думці, що повсякчас крутилася і крутилася і не давала спокою.

Попрощавшись із Мадам і потиснувши руку Бенні, Нунан поїхав прямісінько в «Боржч». Уся біда в тому, що ми не помічаємо, як минають роки, думав він. Плювати на роки — ми не помічаємо, як усе змінюється. Ми знаємо, що все змінюється, нас змалку вчать, що все змінюється, ми багато разів бачили на власні очі, як усе змінюється, і водночас ми абсолютно не здатні помітити ту мить, коли відбувається зміна, чи шукаємо зміну не там, де слід було б. От уже з’явились нові сталкери — оснащені кібернетикою. Старий сталкер був брудним, понурим чоловіком, котрий зі звірячою впертістю, міліметр за міліметром, повз на животі по Зоні, заробляючи собі куш. Новий сталкер — це чепурун при краватці, інженер, сидить де-небудь за кілометр від Зони, в зубах сигаретка, біля ліктя — склянка з бадьорливою сумішшю, сидить собі та дивиться за екранами. Джентльмен на зарплаті. Дуже логічна картина. Настільки логічна, що всі інші можливості просто на думку не спадають. А є ж і інші можливості — «недільна школа», наприклад.

І раптом, ні з того, ні з сього, його охопив відчай. Усе було марно. Все було даремно. Боже мій, подумав він. Адже нічого в нас не вийде! Не стримати, не зупинити! Ніяких сил не вистачить утримати у горщику цю квашу, подумав він із жахом. Не тому, що ми погано працюємо. І не тому, що вони хитріші і спритніші за нас. Просто світ такий. Людина така. Якби не було Візиту — було б що-небудь інше. Свиня багно знайде...

У «Боржчі» було багато світла і дуже смачно пахло. «Боржч» теж змінився — ні тобі пиятики, ні тобі веселощів. Гуталін тепер сюди не ходить, гидує, і Редрік Шухарт, напевно, встромив сюди носа свого рябого, скривився і пішов. Ернест усе ще в тюрмі, керує справами його стара, дорвалася: солідна постійна клієнтура, весь Інститут ходить сюди обідати, та й старші офіцери. Затишні кабінки, готують смачно, беруть недорого, пиво завжди свіже. Добра стара харчевня.

В одній із кабінок Нунан побачив Валентина Пільмана. Лауреат сидів з горнятком кави і читав складений удвоє журнал. Нунан підійшов.

— Дозволите приєднатися? — запитав він.

Валентин звів на нього чорні окуляри.

— А, — сказав він. — Прошу.

— Зараз, тільки руки помию, — сказав Нунан, згадавши раптом про болячку.

Тут його добре знали. Коли він повернувся і сів навпроти Валентина, на столі вже стояла маленька жаровня з паруючим шураско[9] та високий кухоль пива — не холодного, але й не теплого, як він любив. Валентин відклав журнал і пригубив каву.

— Слухайте, Валентине, — сказав Нунан, відрізаючи шматочок м’яса і вмочуючи його в соус. — Як ви гадаєте, чим усе це скінчиться?

— Ви про що?

— Візит, Зони, сталкери, військово-промислові комплекси — вся ця купа... Чим усе це може скінчитися?