Розділ «1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур»

Кинув я ще одну гайку. Само собою, також пройшла нормально і лягла біля першої.

— Давай, — кажу.

Зрушив він «калошу». Обличчя в нього спокійне і щасливе зробилося: видно, все зрозумів. Вони ж усі, очкарики, такі. їм головне — назву придумати. Поки не придумав, дивитися на нього шкода, йолоп йолопом. Ну а коли придумав який-небудь граві-концентратор — тут йому наче все зрозуміло стає, і відразу йому жити легше.

Пройшли ми першу гайку, пройшли другу, третю. Тендер зітхає, з ноги на ногу переминається і раз за разом позіхає від нервовості з таким собі собачим прискулюванням — нестерпно йому, бідоласі. Пусте, це йому на користь. П’ять кіло він сьогодні скине, це краще від будь-якої дієти... Кинув я четверту гаєчку. Якось вона не так пройшла. Не можу пояснити, у чому справа, проте відчуваю — не так, і відразу хап Кирила за руку.

— Стій, — кажу. — Ані руш...

А сам взяв п’яту й кинув вище і подалі. Ось вона, «лисина комарина”! Гаєчка вгору полетіла нормально, вниз — теж ніби нормально пішла була, але на півдорозі її наче хтось убік сіпнув, та так сіпнув, що вона в глину пішла і з очей щезла.

— Бачив? — кажу я пошепки.

— У кіно тільки бачив, — каже, а сам весь уперед подався, так і дивися з «галоїді» гепне. — Кинь ще одну, га?

Сміх і гріх. Одну! Хіба тут однією обійдешся? Ех, наука!.. Добре, розкидав я ще вісім гайок, поки «лисину» не позначив. Чесно кажучи, і семи б стачило, але одну я навмисно для нього кинув, у саме осердя, хай помилується на свій концентрат. Гахнула вона у глину, ніби це не гаєчка впала, а п’ятипудова гиря. Гахнула — і тільки дірка у глині. Він навіть крекнув від задоволення.

— Ну годі, — кажу. — Потішились, і доста. Сюди дивися. Кидаю прохідну, очей з неї не спускай.

Коротше, обійшли ми «комарину лисину» і піднялися на горбочок. Горбочок цей — як кіт напаскудив, я його до сьогоднішнього дня взагалі не примічав. Так... Ну зависли ми над горбочком, до асфальту рукою подати, кроків двадцять. Місце чистюсіньке — кожну травинку видно, кожну тріщинку. Здавалося б, ну що? Кидай гайку, і з Богом.

Не можу кинути гайку.

Сам не розумію, що зі мною діється, але гайку кинути ніяк не зважуся.

— Ти що, — каже Кирило, — чого ми стоїмо?

— Стривай, — кажу. — Замовкни, заради Бога.

Зараз, думаю, кину гаєчку, спокійненько пройдемо, як по маслу пропливемо, травинка не ворухнеться, — півхвилини, а там і асфальт... І тут раптом мене як у піт кине! Навіть очі залило, і вже знаю я, що гаєчку туди не кидатиму. Ліворуч — будь ласка, хоч дві. І дорога туди довша, і камінчики якісь я там бачу не дуже приємні, але туди я гаєчку кинути беруся, а прямо — нізащо. І кинув я гаєчку ліворуч. Кирило нічого не сказав, повернув «калошу», підвів до гайки і тільки тоді подивився на мене. І вигляд у мене, напевно, був не дуже, бо він відразу відвів очі.

— Пусте, — я йому кажу. — Кривою дорогою ближче буде. — І кинув останню гаєчку на асфальт.

Далі справа пішла простіше. Знайшов я свою тріщинку, чистою вона виявилась, люба моя, ніяким дрантям не заросла, кольору не перемінила, дивився я на неї і тихо радів. І довела вона нас до самих воріт гаража краще за всілякі там тички.

Я наказав Кирилові знизитися до півтора метрів, ліг на живіт і задивився у розчинені ворота. Спочатку після сонця нічого не було видно — чорно і чорно, потім очі звикли, і бачу я, що в гаражі відтоді нічого начебто не змінилося. Той самоскид як стояв на ямі, так і стоїть, цілесенький стоїть, без дірок, без плям, і на цементній долівці навколо все як раніше — тому, напевно, що «відьминого холодцю» в ямі назбиралось небагато, не виплескувався він відтоді жодного разу. Одне мені тільки не сподобалося: в самій глибині гаража, де каністри стоять, сріблиться щось. Раніше цього не було. Ну добре, сріблиться так сріблиться, не повертатися ж тепер через це! Адже не якось особливо сріблиться, а ледь-ледь, саму крихту, і спокійно так, нібито навіть лагідно... Підвівся я, обтрусив живіт і роззирнувся. Ген вантажівки на майданчику стоять, справді, як новенькі, — відтоді як я востаннє тут був, вони, по-моєму, ще новіші стали, а бензовоз — той зовсім, бідака, проржавів, скоро розвалюватися почне. Он і скат валяється, котрий у них на карті...

Не сподобався мені цей скат. Тінь від нього якась ненормальна. Сонце нам у спину, а тінь до нас простяглася. Ну та добре, до неї далеко. Загалом, нічого, працювати можна. Тільки що це там усе-таки сріблиться? Чи це ввижається мені? Зараз би закурити, присісти тихесенько і подумати — чому над каністрами сріблиться, чому поруч не сріблиться... Тінь чому така від ската... Стерв’ятник Бар-бридж про тіні щось розповідав, дивовижне щось, але безпечне... З тінями тут буває. А от що це там усе-таки сріблиться? Ну геть тобі павутиння в лісі на деревах. Який це павучок її там сплів? Ох, жодного разу я ще жучків-павучків у Зоні не бачив. І найгірше, що «порожняк» мій саме там, кроків за два від каністр, вилежується. Треба ж мені було тоді його поцупити, ніякого клопоту зараз не мав би. Але надто вже важкий, стерво, бо повний — підняти я його ще міг, але на горбу перти, та ще й вночі, та навкарачки... А хто «порожняків» жодного разу не тягав, нехай спробує: це все одно що пуд води без відер нести... Так іти, абощо? Треба йти. Хлебнути б зараз... Повернувся я до Тендера і кажу: