Розділ «1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур»

Закинули ми «порожняк» на «калошу» і поставили його на попа, щоб не котився. Стоїть він, голуб сизий, — новенький, чистенький, на міді сонечко виграє, і синя начинка між мідними дисками туманно так міниться, струменисто. І видно тепер, що не «порожняк» це, а саме щось на зразок посудини, на зразок скляної банки з синім сиропом. Помилувалися ми ним, видерлися на «калошу» самі і без зайвих слів — у зворотню путь.

Лафа цим ученим! По-перше, вдень працюють. А по-друге, ходити їм важко лише в Зону, а із Зони «калоша» сама везе — є в неї такий пристрій, курсограф, абощо, який веде «калошу» точнісінько тим самим курсом, яким вона сюди йшла. Пливемо ми назад, повторюємо всі маневри, зупиняємося, повисимо трохи — і далі, і над усіма моїми гайками проходимо, хоч бери й збирай їх назад у мішок.

Новачки мої, звичайно, відразу піднеслися духом. Головами крутять щосили, страху в них майже не лишилося — сама цікавість і радість, що все щасливо обійшлося. Взялися теревенити. Тендер руками замахав і грозиться, що от зараз пообідає — і відразу назад у Зону, дорогу до гаража підвішувати, а Кирило взяв мене за рукав і давай пояснювати мені про цей свій гравіконцентрат, про «комарину лисину» тобто. Ну, я їх не відразу, правда, але вкоротив. Спокійненько так розповів їм, скільки дурнів гробанулося на радощах на зворотньому шляху. Мовчіть, кажу, і дивіться як слід по боках, бо буде з вами як із Ліндоном-Коротуном. Подіяло. Навіть не запитали, що трапилося з Ліндоном-Коротуном. І добре. У Зоні знайомою дорогою сто разів щасливо пройдеш, а у сто перший гробанешся. Пливемо у тиші, а я про одне думаю: як буду скручувати накривочку. Так і сяк уявляю собі, як перший ковток зроблю, а перед очима ні-ні та павутинка і зблисне.

Одним словом, вибралися ми із Зони, загнали нас із «калошею» разом у «вошебийку», чи, висловлюючись по-науковому, у санітарний ангар. Мили нас там у трьох кип’ятках і трьох лугах, опромінювали якоюсь гидотою, обсипали чимось і знову мили, потім висушили і сказали: «Гуляйте, хлопці, вільні!» Тендер із Кирилом потягли «порожняк». Люду збіглося дивитися — не пропхаєшся, і що характерно: всі тільки дивляться і видають вітальні вигуки, а взятися і допомогти втомленим людям тягти — жодного сміливця не знайшлося... Гаразд, мене це все не обходить. Мене тепер ніщо не обходить...

Стягнув я з себе спецкостюм, кинув його просто на підлогу — лакеї-сержанти підберуть, — а сам рушив у душову, бо мокрий я був увесь від голови до ніг. Замкнувся в кабінці, видобув флягу, відкрутив кришечку і присмоктався до неї, наче клоп. Сиджу на лавочці, в колінах порожньо, у голові порожньо, у душі порожньо, знай собі ковтаю міцне, як воду. Живий. Відпустила Зона. Відпустила, поганка. Стерва рідненька. Підла. Живий. Ні хрена новачкам цього не зрозуміти. Нікому, крім сталкера, цього не зрозуміти. І течуть мені по щоках сльози — чи то від міцного, чи то сам не знаю від чого. Висмоктав флягу насухо — сам мокрий, фляга суха. Одного останнього ковтка, звичайно, забракло. Ну добре, це поправне. Тепер усе поправне. Живий. Закурив сигарету, сиджу. Відчуваю — відходити почав. Преміальні в голову прийшли. Це у нас в Інституті поставлено чітко. Просто хоч зараз іди й отримуй конвертик. А може, і сюди принесуть, просто у душову.

Почав я потихенько роздягатися. Зняв годинник, дивлюся — а в Зоні ж ми пробули п’ять годин із хвилинами, панове мої! П’ять годин. Мене аж пересмикнуло. Так, панове мої, в Зоні часу немає. П’ять годин... А якщо подумати, що таке для сталкера п’ять годин? Та плюнути й розтерти. А дванадцять годин не хочеш? А дві доби не хочеш? Коли за ніч не встиг, цілий день у Зоні лежиш рилом у землю і вже не молишся навіть, а ніби як мариш, і сам не знаєш, живий ти чи мертвий... А на другу ніч справу зробив, підібрався з хабарем до кордону, а там патрулі-кулеметники, жаби, вони ж тебе ненавидять, їм тебе навіть арештовувати ніякого задоволення нема, вони тебе бояться до смерті, що ти заразний, вони тебе замочити ладні, і всі козирі у них на руках; іди потім, доводь, що замочили тебе незаконно... І значить, знову рилом у землю — молитися до світанку і знову до темряви, а хабар поруч лежить, і ти навіть не знаєш, чи то він просто лежить, чи то він тебе тихенько вбиває. Чи як Маслакуватий Ісхак — застряг на світанку на видноті, збився з дороги і застряг між двома канавами — ні вправо, ні вліво. Дві години по ньому стріляли, поцілити не могли. Дві години він мертвим прикидався. Дякувати Богу, набридло їм, повірили, пішли нарешті. Я його потім побачив — не впізнав, зламали його, наче й не було людини...

Утер я сльози і включив воду. Довго мився. Гарячою мився, холодною мився, знову гарячою. Мила цілий шматок змилив. Потім набридло. Виключив душ і чую — тарабанять у двері, і Кирило весело репетує:

— Агов, сталкере, вилізай! Зелененькими пахне!

Зелененькі — це добре. Відчинив я двері, стоїть Кирило голий, в одних трусах, веселий, без жодної меланхолії, і конверт мені простягає.

— Тримай, — каже, — від вдячного людства.

— Начхати мені на твоє людство! Скільки тут?

— Як виняток і за геройську поведінку у небезпечних обставинах — два оклади!

Еге. Так жити можна. Якби мені тут за кожного «порожняка» по два оклади платили, я б Ернеста давним-давно подалі послав.

— Ну як, задоволений? — питає Кирило, а сам сяє, рот до вух.

— Може бути, — кажу. — А ти?

Він нічого не сказав. Обхопив мене за шию, притис до спітнілих своїх грудей, відштовхнув і зник у сусідній кабіні.

— Гей! — кричу я йому вслід. — А Тендер що? Підштаники, мабуть, пере?

— Що ти! Тендера там кореспонденти оточили, ти б на нього подивився, який він поважний... Він їм так усе компетентно викладає....

— Як, — кажу, — викладає?

— Компетентно.