Розділ «1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур»

— Добре, — кажу, — сер. Наступного разу прихоплю словник, сер. — І тут мене ніби струмом ударило. — Стривай, Кириле, — кажу. — Ану вийди сюди.

— Та я вже голий, — каже.

— Вийди, я не баба!

Ну, він вийшов. Узяв я його за плечі, повернув спиною. Ні, здалося. Чиста спина. Цівки поту засохли.

— Нащо тобі моя спина здалася? — питає він.

Пригостив я його копанцем під голий зад, пірнув до себе в душову і замкнувся. Нерви, чорт їх забирай. Там ввижалося, тут ввижається... До чорта все це! Нап’юся сьогодні як зюзя. Річарда б обдерти, от що! Це ж треба, паршивець, як грає... Ну ні з якою картою його не візьмеш. Я вже і пересмикувати пробував, і карти під столом хрестив, і по-всякому...

— Кириле! — кричу. — У «Боржч» сьогодні прийдеш?

— Не в «Боржч», а в «Борщ», скільки разів тобі казати...

— Кинь! Написано — «Боржч». Ти до нас зі своїми порядками не лізь. То прийдеш чи ні? Річарда б обдерти...

— Ох, не знаю, Реде. Ти ж, проста твоя душа, і не розумієш, яку ми штуку притягли...

— А ти хоч розумієш?

— Я, втім, також не розумію. Це правда. Але тепер, по-перше, зрозуміло, для чого ці «порожняки» слугували, а по-друге, якщо одна моя ідейка пройде... Напишу статтю і тобі її персонально присвячу: Редріку Шухарту, почесному сталкерові, з благоговінням і вдячністю присвячую.

— Отут мене і запроторять на два роки, — кажу я.

— Зате в науку ввійдеш. Так цю штуку й називатимуть — «банка Шухарта». Звучить?

Поки ми так патякали, я перевдягся. Запхав порожню флягу у кишеню, перелічив зелененькі і пішов собі.

— Щасливо тобі залишатися, складна твоя душа...

Він не відповів — вода сильно шуміла.

Дивлюся — в коридорі пан Тендер власною персоною, червоний весь і надутий, як твій індик. Навколо нього юрма — тут і співробітники, і кореспонденти, і пара сержантів затесалися (щойно з обіду, в зубах длубаються), а він знай собі балабонить: «Та техніка, котру ми маємо у розпорядженні, — балабонить, — дає майже стовідсоткову гарантію успіху і безпеки...» Тут він мене побачив і відразу дещо всохся — усміхається, рученькою махає. Ну, думаю, треба драпати. Рвонув я кігті, проте не встиг. Чую — тупотять позаду.

— Пане Шухарт! Пане Шухарт! Два слова про гараж!

— Коментарів не маю, — відповідаю я і переходжу на біг. Але дідька лисого від них відірвешся: один, з мікрофоном, — праворуч, другий, з фотоапаратом, — ліворуч.