Розділ III Голоси та привиди

— Так… — промовив Комов, збираючи в папку розкидані аркуші. — Тепер я дуже прошу вас, Якове, дати всьому цьому остаточний лад, ми підпишемось, і вже сьогодні можна буде радирувати. А зараз, якщо ніхто не має додаткових міркувань, я піду.

Додаткових міркувань не було, і він пішов. Вандерхузе, важко зітхнувши, підвівся, зважив на долоні пачку аркушів висновку, подивився на нас, відкинув голову, і також пішов геть.

— Вандер явно невдоволений, — зазначив я, накладаючи на тарілку печеню.

— Я теж невдоволена, — кинула Майка. — Якось негідно все це вийшло. Я не вмію пояснити, може, це я по-дитячому, наївно… Але ж мусить-таки бути… Мусить же бути якась хвилина мовчання… А тут — раз-два, завертіли-закрутили колесо: розташування решток, витік кібертехніки, топографічні параметри… Тьху! Немов у школі на практичних заняттях…

Я цілком з нею погоджувався.

— Таж Комов нікому не дає рота розтулити! — продовжувала вона злісно. — Усе йому зрозуміло, все йому очевидно, а насправді не настільки все там зрозуміло. І з метеоритом незрозуміло, і особливо з цим бортжурналом. І не вірю я, що йому все зрозуміло! Мені здається, він щось замислив, і Вандер це також розуміє, тільки не знає, як його зачепити… а може, вважає, що це несуттєво…

— Може, це і справді несуттєво… — пробурмотів я невпевнено.

— А я й не кажу, що суттєво! — заперечила Майка. — Мені просто не подобається, як поводиться Комов. Не розумію я його. І взагалі він мені не подобається! Мені про нього всі вуха продзижчали, а я тепер ходжу і рахую дні, скільки мені з ним працювати залишилося… Поки житиму, з ним не працюватиму!

— Ну, не так уже й багато залишилося, — заспокійливо почав я, — всього-на-всього якихось там двадцять днів…

На тому і розійшлися. Майка пішла давати лад своїм вимірюванням і квартир’єрським крокам, а я пішов у рубку, де на мене чекав невеличкий сюрприз: Том повідомляв, що закладку фундаменту закінчено, і пропонував прийняти роботу. Я накинув доху і помчав на будмайданчик.

Сонце вже зайшло, сутінки погустішали. Дивні тут сутінки — темно-фіолетові, як розведене чорнило. Місяця нема, проте дуже багато північного сяйва, та ще й якого! Гігантські полотнища райдужного світла безшумно майорять над чорним океаном, згортаються і розгортаються, полощуться і тремтять, немов під вітром, переливаються білим, зеленим, рожевим і раптом миттєво згасають, залишивши в очах каламутні кольорові плями, а потім знову з’являються, і тоді зникають зорі, зникають сутінки, все навколо набуває неприродних, але найчистіших кольорів — туман над болотом стає червоно-синім, айсберг миготить у далині, наче бурштинова брила, а пляжем стрімко мчать зеленаві тіні.

Люто розтираючи замерзлі щоки та ніс, я оглядав у цьому дивному світлі готові фундаменти. Том, який невідступно супроводжував мене, послужливо повідомляв необхідні цифри, а коли сяйво згасало — не менш послужливо вмикав прожектори. І було тихо, як на цвинтарі, тільки порипував у мене під ногами замерзлий пісок. Потім я почув голоси: Майка і Вандерхузе вийшли подихати свіжим повітрям і помилуватись небесною виставою. Майці дуже подобалося північне сяйво — єдине, що їй подобалося на цій планеті. Я був далеченько від корабля, метрів за сто, і не бачив їх, але голоси чув доволі чітко. Втім, спочатку я слухав їх краєм вуха. Майка казала щось про ушкоджені верхівки дерев, а Вандерхузе гудів про ерозію бортової квазіорганіки — очевидно, вони знов обговорювали причини й обставини загибелі «Пелікана».

Було в їхній розмові щось дивне. Повторюю: спочатку я не дуже прислухався і тільки потім зрозумів, у чому справа. Вони розмовляли, немов не слухаючи одне одного. Наприклад, Вандерхузе казав: «Один планетарний двигун у них уцілів, інакше вони просто не зуміли б маневрувати в атмосфері…» А Майка товкла своє: «Ні, Якове, не менш як п’ятнадцять-двадцять років. Погляньте на ці напливи…»

Я спустився в один із фундаментів, щоб оглянути дно, а коли виліз, розмова стала зв’язнішою, проте незрозумілішою. Вони ніби репетирували якусь п’єсу.

— А це ще що таке? — питала Майка.

— Я б сказав, що це іграшка, — відповідав Вандерхузе.

— І я теж так сказала б. Але навіщо?

— Хобі. Нічого дивного, цілком поширене хобі.

Все, це скидалося на те, як ми веселилися на базі, чекаючи формування. Вадим, скажімо, ні сіло ні впало кричав на всю їдальню: «Капітан! Приймаю рішення скинути хвостову частину і йти в підпростір!» — на що який-небудь дотепник озивався: «Ваше рішення схвалюю, капітане! Не забудьте головну частину!» — і так далі.

Утім, ця дивна розмова швидко припинилася. Виразно цмокнула люкова перетинка, і знову запала тиша. Я оглянув останній фундамент, похвалив Тома за хорошу роботу і наказав йому переключити Джека на наступний етап. Спалахи згасли, і в раптовій пітьмі нічого не було видно, крім бортових вогнів моїх кіберів. Відчуваючи, що кінчик мого носа от-от відпаде, я підтюпцем підбіг до корабля, намацав перетинку й заплигнув у кесон. Кесон — це чудово. Це одне з найпрекрасніших приміщень на кораблі, яке дарує тобі солодке відчуття домівки: повернувся додому, в рідне, тепле, захищене, з чужого, крижаного, загрозливого. З пітьми у світло. Я скинув доху і, на ходу крекчучи та розтираючи долоні, рушив до рубки.