Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

Кете поцілувала його у вухо й прошепотіла:

— Мені пощастило відрадити їх від цього. А решту грошей вони повернули. План був простий і страшний: у різних, часом далеких одне від одного містах вони понаймали потужні тягачі — це такі штуковини по метрів, здається, п'ятнадцять, а може, й усі двадцять чи тридцять завдовжки. Тими тягачами вони хотіли за добре розрахованим графіком (його, до речі, склав твій синок Герберт) перекрити в містах усі мости, виїзні дороги й великі перехрестя — поставити штуковини впоперек чи якось так. За чверть години місто мало стати таким собі автомобільним пеклом. Вони збиралися повиймати з замків у тягачах ключі й розбігтися. А я їм пояснила, скільки людей тоді знепритомніє, у скількох не витримають нерви, скільки буде інфарктів, скільки мертвих... А машини «невідкладної допомоги» стоятимуть заблоковані... Ну, й таке інше. Адже не можна ціною життя одних людей влаштовувати демонстрації за життя інших людей. Отож я їх і розраяла. Завдаток і відшкодування заплатити фірмам, звісно, довелося, але решту грошей я задля певності забрала назад. І все ж, коли подзвонив Цумерлінг...

— Гадаєш, вони на це таки пішли б? І Герберт опинився б у центрі найновішого скандалу?

— Звичайно. Їм дав би гроші хтось інший, це для них не великий клопіт. Я аж затремтіла, як почула ту звістку. Скандалу я не боюся, ні — я злякалася самої акції. А замислив її отой Вільгельм Поль, що схожий на ангела.

— Отакий і Петерле — той, що з ним Корчеде... Справжнісінький ангел! Корчеде показував мені його фотокартку...

— Отож, а особливо мені навертається така думка, коли ти починаєш показувати свої образи богоматері. Там личко в кожної теж, мовби в ангела. Одне слово, Тольме, я переконливо їм довела, чим може скінчитись, якщо центр міста раптово й надовго заблокувати: будуть мертві, будуть шоки з тривалим нервовим розладом, будуть бійки. Ні, найгірше не скандал, а сліпа участь в акціях, наслідки яких ніхто не може передбачити. А тих, кого все це має зачепити, воно, власне, й не зачепить, бо в них там у кожного десь у дворі чи на даху стоїть напоготові вертоліт. Зрештою, Рольф тільки підпалив кілька машин, в яких нікого не було. А це непогана ідея — повечеряти з Губертом і ще раз упевнитись, що все гаразд. Як-не-як, вони повелися порядно: чека не захотіли, тільки готівку. Отож я запрошу Бляйбля на чай і замовлю сьогодні стіл на п'ятьох — у задній кімнаті в Гецлозера, він подасть нам щось смачненьке. Блюртмеля доведеться запросити також. Бідолашні богоматері з ангельськими личками... Сподіваюся, вони не корчитимуть гримас, уздрівши всі оті автоматні дула... Ти справді хочеш у музей, саме сьогодні, на другий день після виборів? Щоб викликати переполох?

— Не скажу ж я, щоб усі сто двадцять образів принесли мені сюди! А побачити їх кортить... Повідом про це й Гольцпуке. Ти знаєш, а приємно було посидіти з тобою під парасолем! Наче таємне побачення...

— Так воно й є.

13

Невдовзі після посадки у франкфуртському аеропорту малого передав поліції (її заздалегідь попередив по радіо командир літака) один турецький інженер, що прилетів із Стамбула. Семирічне хлопченя, якого легко можна було прийняти за турка: темночубе, худе, смагляве, у джинсах, на ногах — щось схоже на сандалі, на плечах — щось подібне до пончо, а на голові — круглий солом'яний брилик. Стиль, правда, дотримано не зовсім, однак вигляд досить своєрідний. Хлопчик поводився спокійно, навіть усміхнувся, коли турецький інженер, передаючи його поліції, сказав:

— У мене таке враження, ніби цей малюк ось-ось вибухне. Мене попросили взяти його з собою на мій паспорт — я маю восьмирічного сина, але він залишився в Туреччині. Одна жінка — можна навіть сказати «одна дама» — підвела до мене в Стамбулі хлопчика, дала квиток на літак, п'ятсот марок і оцього листа. Вона ще сказала, що лист дуже важливий — для вас, для поліції. Ось вам лист, а ось ті п'ятсот марок — за таку дрібну послугу плата мені не потрібна. Дозволю собі ще додати, що та дама дуже плакала...

— То моя мама,— озвався хлопчик.

Більше він нічого не сказав, навіть коли в поліційному відділенні,— турок тим часом, залишивши свою адресу, пішов,— усі раптом забігали й заметушилися. Поліцейські в цивільному, чоловіки (теж у цивільному), що зовсім не схожі були на поліцейських, хапали телефонні трубки, кудись дзвонили... Нарешті хлопчик узяв із рук однієї милої жінки склянку молока та шматок торта, хоч і мав у своїй дорожній торбинці бутерброди й пляшку апельсинового соку.

— Господи, хлопчику,— шепотіла жінка,— ти вмієш розмовляти по-арабському?

Але він тільки чемно всміхнувся й похитав головою, не зводячи погляду з дверей. Вероніка йому наказувала: «Якщо з'являться фоторепортери, одразу ховайся або, в крайньому разі, затуляйся торбинкою». Однак фоторепортери не з'являлися, у відділенні тепер було більше людей у цивільному, ніж у формі. Потім один із тих, що були у формі, підвів малого до телефону, і він сказав:

— Алло!

— Гольгере, це Рольф, ти мене ще пам'ятаєш? Ти впізнаєш мій голос, хлопче? Пригадуєш, Берлін, Франкфурт?.. Гольгере!

— Пам'ятаю, Рольфе. І діда пам'ятаю. Качки на ставку біля замку, бабуся Паула, варення... Бабуся Кете, її кругленьке печиво... Берлін... Так... Як ти там?

— Добре, дуже добре. Я такий радий, що ти приїхав!.. Вероніка... Ні, нічого не кажи...

— Я нічого й не кажу. Ти по мене приїдеш?