Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— І про пана Роїклера?

— В сучасній теології є дивні течії. А симпатії пана Роїклера до вашого брата, ота впертість, з якою він тут захищав вашого брата, підтримував — усе це треба було перевірити. Одначе можу вас запевнити: він був і залишається цілком поза підозрою.— Гольцпуке ступив до дівчинки, скуйовдив рукою їй волоссячко на голові й тихо промовив: — Ну, Кіт, і досі на мене гніваєшся?

Але Кіт нічого не відповіла, тільки тупнула на нього ніжкою. Гольцпуке поволі рушив до дверей, ще раз кивнув головою Сабіні й вийшов у сад. «„Колеса“...— стомлено міркував він.— Як же мені перевірити ще й тисячі велосипедів та велосипедистів?.. Зважувати! — раптом спало йому на думку.— Їх можна зважувати, а коли знаєш вагу, то легко з'ясувати, начинені вони вибухівкою чи ні...»

11

Іноді я ледве стримуюся, щоб не подзвонити Тольмам, просто поговорити з ними, поїхати до них чи запросити обох до себе, може, навіть пригостити їх чаєм або й налити по чарці. Треба було б нарешті зламати взаємні упередження, що виникли (з обох боків, звичайно) ще тридцять три роки тому, висловити свої думки — суворі, зате цілющі. Тольмові пора вже відмовитись від «Блетхена», старого слід позбавити останніх ілюзій. Він повинен кінець кінцем попустити віжки, зокрема й собі самому, адже «Блетхен» став для нього вже справжніми джунглями; він усе ще «здогадується», але нічого, анічогісінько не знає й нічого не бачить. Краще присвятив би себе якомусь хобі з історії мистецтва — скажімо, колекціонуванню образів богоматері чи картин голландських художників. Неоціненний, просто-таки чарівний голова правління, який ще й забрав собі в голову, нібито його хочуть знищити! Та нікому ж таке й на думку не спаде, навпаки, хай собі на здоров'я живе, хай його бережуть, охороняють і хай нарешті звільнять від отого тягаря —«Блетхена». І якби він узявся колекціонувати образи чи картини, то це не тільки замінило б йому оті наївні його «здогади» щодо «Блетхена» та загального економічного становища, а й давало б, мабуть, утіху, бо голова правління, який щось тямить в образах богоматері й картинах голландців і навіть може зв'язати про це кілька слів — о, такий голова правління був би справді незамінний, неоціненний, і тоді з нього, певна річ, таки довелося б зняти тягар цієї високої посади. Представляти концерн — нехай, виголошувати промови — нехай, але не більше, щоб тільки не брався ухвалювати рішення. Тут нічого не вдіє ні Амплангер, ні нинішній штат референтів; треба взяти принаймні двох нових людей, які б розвантажили Тольма, розчистили йому дорогу. Можна було б подумати про Кольцгайма та Грольцера, однак це надто ризиковано. Треба ще поміркувати. На превеликий жаль, Тольмів син ступив на хибну — інакше й не скажеш — стежку, і тепер його з тієї стежки вже, мабуть, не зведеш. А з хлопця міг би вийти ще один Амплангер, він би навіть перевершив Амплангера, адже натура в нього тонша, почуття гумору розвинене краще, та й посмішка не така колюча (про Амплангера та його посмішку навіть ходять злі жарти, як-от: «Запроси Амплангера, і він тобі поріже й поколе всіх без ножа!») Молодий Тольм не був би й такий до смішного up to date[55], як Амплангер, що знає вже не тільки нові та новіші, а й найновіші танці й любить покружляти á la mode[56] все ще охочих повихилятись дружин чоловіків, уже не таких охочих до цього діла. В Амплангера досить таки жахлива манера: із вправними варіаціями видавати те, що він прочитав із свіжої передової у «Франкфуртер альгемайн цайтунг» чи в «Більд», за власні думки. О, це чоловік спритний і по-своєму незамінний. І все ж йому бракує чогось такого, що має Рольф Тольм: особистості, неповторності. Отого клятого «чогось такого», отого чортового «трохи», що його, певна річ, повік не набудеш і не здобудеш, отого майже містичного, паскудного, недосяжного є багато в його матері й чимало — в батька: це — чарівливість. До того ж Рольф знає те, чого його батько не збагне ніколи: гаслом може бути боротьба, а не примирення. А цю чарівливість він мав уже тоді, як підпалював автомашини й шпурляв каміння. Мав і не втратив. Він, звичайно, давно вже переріс, і лише «здогадується», як і його батько, що на світі є тільки одна країна, в якій він, може, робив би щось більше, ніж просто рвати яблука та лагодити селянам будинки; ця країна — Куба. І все ж таки, і все ж таки... Ця бісова Куба, це велетенське заокеанське більмо на оці... Так, про це йому шепнув на вухо Гольцпуке: тепер Рольф вчить з якимись чілійцями іспанську, цікавиться фаховою лексикою, студіює кубинську економіку й навіть має учня, отого сільського хлопця з Губрайхена. А втім, ним довелося пожертвувати, хлопець уже ніколи, повік не повернеться, і якби теоретично він і знайшов дорогу назад, то повернутись він однаково не повернеться. Навіть якщо з Рольфових планів щодо Куби нічого не вийде, він волітиме й далі збирати горіхи, садити картоплю і плодити зі своєю любою комуністкою дітей — уже з самих гордощів, із крижаної зневаги до Цумерлінга, хоч його машин він тепер і не палить. Рольф уже ніколи не піднесе до облитої бензином машини сірника, не візьме в руки камінця, а сидітиме у своєму закутні, рахуватиме груші й ремонтуватиме трактори; він додержуватиме — як і сотні, тисячі таких самих — законів і стійко витримуватиме холодну зневагу з боку системи. Шкода, що з цього принца-наступника нічого не вийшло; як-не-як, він міг би перевершити Амплангера. Міг би. Загублений інтелект, здатність до аналітичного, абстрактного, глибоко теоретичного мислення, замішана на досить багатій — хоч і не надто багатій — уяві. Справді немало як на таких батька й матір, на їхнє походження і становлення. І все ж є в цьому ніби якийсь стиль: у них ніколи, зокрема й у «замочку», не було нічого кар'єристського. Ніколи. І це досить дивно, адже йому, людині, можна сказати, такого самого походження, властиві інші риси. Взяти, приміром, оце грубе обличчя, в якому люди вбачають приховану жорстокість. І хоч спочатку в нього тієї жорстокості зовсім не було, згодом, коли її почали йому раз у раз приписувати, вона таки розвинулась. Хто тепер повірить, що загалом він чоловік боязкий? Самотній і боязкий. А Гільда в це не тільки вірила — вона про це й знала... І саме з нею, Гільдою, він розлучився, поклавши початок цілій низці невдалих шлюбів. Кете Тольм знов має рацію: його четверта, Едельгард, просто «дурна погань»; навіть тіло в неї хтозна й чому, але якесь дурне, а ті кілька трюків, що їх вона навчилася — де? — чи тільки перейняла, через тижнів три вже віджили свій вік. Ота неприродна хтивість, хрипке шепотіння, почуте в дешевих фільмах, не дає насолоди не тільки йому, а й їй самій. А останнім часом оця пиятика з самого рання, ця вдавана меланхолія, в якій нічого, анічогісінько справжнього немає, оці манери нещасливої жінки, через які з нею ніхто не хоче приятелювати, ця вульгарність, аж надто справжня, щоб справляти враження модної... Дурна погань чи, може, бідолашна погань, в якої навіть руки дурні й понівечені,— Едельгард, певно, ще як їздила до сусіднього містечка в школу, приохотилася на вокзалах та в дешевеньких кав'ярнях до гашишу й усіляких таких модних витребеньок, пустилася берега, а крім того, вона належить до покоління, що просто жити не може без музики, коли то взагалі музика; від рання до смеркання, а то й уночі, коли Едельгард не може заснути,— все музика, музика, музика. Саме це, мабуть, і доведеться назвати як справжню причину розлучення: скрізь, де тільки можна, навіть у туалеті, в неї стоять оті розтриклятущі магнітофони або гучномовці й автоматично вмикаються, щойно вона торкнеться дверної ручки; є вони, певна річ, і у ванній, і в спальні, й у всіх салонах, і навіть у підвалі — ще відтоді, як Едельгард удавала з себе господиню й дбала про білизну та харчі. Повсюди гримить музика, повсюди валяються касети. На щастя, тепер вона хоч поїхала на якийсь острів — чи то на Нордернай, чи то на Кампен, він добре й не знає; певно, підняла на ноги всю групу охорони — це вона любить. Едельгард уже й так заздрить Тольмам — аякже, у них-бо ще більше отої «метушні з безпекою». Це в неї нове захоплення: контролювати витрати на безпеку і звідси виводити свій «ранг»: на якому, мовляв, вона місці за числом охоронців — на другому, третьому чи четвертому?

Скоро він має з нею розлучитись і сподівається тільки, що вона не викидатиме багато коників. Шкода йому старих Келерів, її батька й матері, цих простих, милих, скромних людей, що всупереч усім економічним законам і здоровому глузду й далі спокійнісінько торгують собі в крамниці, гнуть спину по вісімнадцять годин на день, заробляють за годину, мабуть, десь по марці вісімдесят чи щонайбільше по дві марки, і коли все це полічити, врахувати економію на квартирній платі у власному будинку — орендна плата до уваги, звичайно, не береться,— а також економію завдяки споживанню дешевших харчів, тоді вони, може, таки виходять (це якщо кожне з них працює не менш як по сто годин на тиждень та ще й зі страхом пильнує за тим, щоб не минув термін реалізації молока й інших продуктів) на дві з половиною чи, може, три тисячі марок на місяць, хоч і думають, нібито заробляють силу грошей, тоді як насправді дістають куди, куди менше за першого-ліпшого приїжджого турка, а сам він, Бляйбль, має понад три тисячі щодня. Казати тим милим, скромним людям про ці підрахунки і збивати їх з пантелику, звісно, не варто. Келери сидять собі у своєму гніздечку, ходять до церкви, співають у хорі, вони шановані й навіть по-своєму культурні. Має їхнє життя і свій стиль. Коли вони запрошують когось на обід, по-святковому накривають стіл і старий помагає на кухні, а стара щоразу, подавши нову страву, скидає фартуха й вішає його на спинку стільця,— в усьому цьому є свій стиль. І вино в них чудове, й кава прекрасна, а домашні еклери — їх пече, видно, старий, адже він, здається, вчився на пекаря — заслуговують найвищої похвали. Келери люди досить стримані, однак не полохливі й анітрохи не почувають себе ніяково перед могутнім, багатим, відомим у пресі зятем, що своїм супроводом здіймає в селі цілий переполох,— повсюди вартові, охоронці, так ніби приїхав якийсь державний діяч. Обстановка в них нагадує йому про рідний дім, але там усе було ще скромніше, і його батько й мати були не католики, а євангелісти. Скромніше... Та для того, щоб порівнювати, треба знати, як жили Келери сорок, п'ятдесят років тому,— до того, як померли дід та баба й вони успадкували крамничку. Милі люди, що в злет своєї зіпсутої доньки не дуже й вірять — і слушно, до речі, роблять — і щоразу, коли подадуть каву та лікер, припрошують її пограти на піаніно, і вона грає, знудьговано й байдуже, намагаючись показати свою зневагу до такої ось музики; спотворить Шуберта, позбавить решток привабливості Шопена, а тоді ще й заходиться по-дурному хихотіти з приводу цього «музичного десерту». Кете Тольм правду сказала; його четверта — просто «дурна погань»; про це йому шепнув під секретом Амплангер, а той уміє підслухати — зокрема, певно, й по телефону — щось цікавеньке.

Нехай собі й далі світить від нудьги своїми цицьками на Нордернаї. А він подзвонить якось Тольмам, поїде до них на чай або запросить їх на чай до себе, а може, навіть вип'є з ними по чарці. Тут треба дещо з'ясувати. Певна річ, це він «підсадив» Тольма на таку висоту, але ж не для того, щоб його знищити, навпаки: старого треба розвантажити й остаточно звільнити від «Блетхена». Адже то «Блетхен» сидить у нього «в кістках», у ногах; Тольм сам винен, що газета все більше й більше вислизає йому з рук. Отож його треба визволити, щоб він нарешті розігнув спину; треба надати йому, крім Амплангера та звичайного штабу референтів, ще двох помічників; Тольм повинен оклигати й жити. А тут дають про себе знати давні — їм уже понад тридцять років — упередження, що беруть свій початок ще в таборі для інтернованих. Звичайно, повівся він, Бляйбль, тоді не дуже «люб'язно», але ж люб'язним він, зрештою, ніколи й не прикидався, він узагалі ніколи не носився з тією люб'язністю, як із писаною торбою; просто дехто плутає суворість із жорстокістю і пускає поголос, нібито йому, Бляйблеві, дісталося все готовеньке.

Оте «все готовеньке» — жалюгідна крамничка в Добераху, де мати взимку продавала закоцюблими пальцями всілякий дріб'язок — галантерейні вироби, білизну, а потім, коли справи пішли краще, то часом і клубочок гумової тасьми, щоб було за що вже вкотре залатати собі трико, а батькові — підштаники. А купляли ж тоді що? Одну — просто-таки одну штопальну голку, дуже рідко — пару шкарпеток. А ота жорстока закулісна боротьба, коли наближався день конфірмації І Ціни, дідько б їх узяв, доводилося раз у раз збивати. І він, певна річ, рано пристав (а що ж іще було робити?) до штурмовиків — вже хоча б задля того, щоб одержувати для тата замовлення, які згодом забезпечили їм сякий-такий добробут, бо тато домігся такої собі монополії на чоловічі сорочки, блузи, штани та краватки, а пізніше навіть на чоботи, а отой клопіт із шевцями, взуттєвими крамницями, кашкетниками, кашкетними крамницями, оскільки тато дістав ще й монополію на чоботи й кашкети, а хто, хто ж тоді думав про якісь убивства? Хто? Навіть пастор Штерміш, добрий старий чоловік, що конфірмував його, і той ускочив у халепу — жебонів щось про національні інтереси, робив антисемітські випади, а коли суд розглядав питання арізації, недвозначно радив татові «не перебирати міри а людяністю». Штерміш допоміг йому, Бляйблеві, піти вчитися, а для того, щоб він дістав потім ступінь доктора наук, тато нашкріб уже й власних грошей. І коли згодом таки почалася друга світова війна, тема його дисертації «Розвиток текстильної економіки за умов недостатнього забезпечення сировиною» з урахуванням досвіду першої світової війни виявилася просто ідеальною. Без нього й доти, й потім не могли вже, звісно, обійтися, він дістав якнайширші можливості застосовувати свою теорію, поглиблювати її, удосконалювати, розвивати, і йому не треба було ні паскудити собі руки, ні брати хабарі, і він зовсім не здивувався, коли янкі посадили його за колючий дріт. Це була просто висока честь, адже американці визнали його за людину важливішу, ніж він здавався сам собі. А про те, щоб він не надто гнув кирпу, дбала Гільда, його дружина, яку люди майже благоговійно називали «Бляйблева перша». На «дурну погань» вона була зовсім не схожа, в жодному відношенні, зокрема й у ділових стосунках; Гільда була жінка ощадлива, хоча й не скупа, і цілком законно, як усі люди, скуповувала земельні ділянки. І коли отой потік просякнутих кров'ю, подірявлених і постріляних текстильних виробів — цивільних і захисного кольору — згодом почав псувати йому нерви (адже там був і дитячий одяг), дружина навіть утішала його. Згідно з наказом навіть одежу повішених та розстріляних у в'язницях, а також ту, що підбирали на учбових військових полігонах, належало збирати й використовувати знов, не кажучи вже про «ворожий текстиль», під яким мався на увазі не тільки трофейний та дитячий одяг... А в нього ж, Бляйбля, теж були діти — Мартін та Роберт... Так, доводилося тримати себе в руках, а часом, може, навіть виявляти жорстокість. А Гільда була жінка славна, розумна і ділова, хоча, правда, теж не байдужа до музики... Вона так гарно грала на піаніно ще й співала під свій супровід. Доброю була йому дружиною — вміла варити, господарювати. І взагалі.

Але після війни, коли він прийшов з табору й на вимогу Бангорса знову став уповноваженим з питань текстилю (їм не пощастило звинуватити його ні в чому, навіть у тому, що він пролив бодай одну-однісіньку краплю крові!), отож після того він уже не зміг, просто не зміг спати з Гільдою і не знав, як до неї підійти й підступити. От із повіями, до яких його брав з собою Бангорс, він міг, міг навіть після того, як сталося оте в банку — ота жахлива пригода, про яку він і досі не зважується говорити ні з ким, із жодною живою душею, навіть із Бангорсом, що був свідком того, німим свідком. Це трапилося в райхсбанку, вночі. Коли вони старанно позапихали до мішків готівку й те, що було в сейфах, звідкись раптом вигулькнула молода жінка, закутана в ковдри,— видно, вона десь там ночувала. Тоді він, Бляйбль, вихопив у Бангорса автомат і поклав її на місці. Він стріляв уперше й востаннє в житті, і ті гроші через мертву жінку стали воістину кривавими. Вони залишили і жінку, і гроші, повитрушували з мішків на труп усю свою здобич, покидали зверху ковдри, вибігли надвір, сіли в машину, приїхали до табірного казино й пили, пили, не згадуючи про те, що сталося, жодним словом. Жоднісіньким! І ніколи. Потім він ретельно переглядав газети, шукаючи повідомлення про те, що в підвалі райхсбанку знайдено труп чи — згодом — кістяк. Нічого такого він не вичитав. Ніколи. А може, то був просто кошмарний сон, мана? Те видовище не давало йому спокою, воно поставало перед ним щоразу, коли він хотів обійняти Гільду чи коли Мартін і Роберт, ідучи спати, цілували його. Суворі, сповнені страждань роки, коли він створював свою імперію: текстильне виробництво за участю цілком благонадійного Фішера, торгівля нерухомим майном за допомогою Гільди, згодом — виробництво паперу разом із Корчеде й друкування разом із Цумерлінгом. Поки старі вовки знов повилазили зі своїх кліток, пустирище було вже зоране. Ні, дарувати йому ніхто нічого не дарував, на тарілочці теж нічого не підносили, а батькове підприємство виявилося пропащим ділом, клоакою, де по війні дотлівало кілька сотень сорочок штурмовиків, що їх не так легко й перефарбувати.

Але потім йому довелося-таки розлучитися з Гільдою. Він добре про неї подбав, вона й досі бере участь в управлінні його підприємством. Мартін тим часом став вельми люб'язним, порядним шкільним учителем, а Роберт — просто-таки зворушливим пастором. Сини живуть досить далеко від нього, і коли він іноді приїздить до них, то обидва, як і їхні дружини, чомусь бентежаться. Це все образи з іншого життя, кадри з фільму, що його знімали без нього. А вони ж, як-не-як, його діти, його сини, хоч і цілком непридатні до того, до чого був би придатний Рольф Тольм. Певна річ, навідується він і до Гільди, що сидить у своїх горах (після всього вона пішла вчитись і стала податковим інспектором). Спогади, яких уже не оживити, застиглі, немовби під склом,— вони й тут, і водночас — десь далеко-далеко... Ота мить тепла, коли він стискає Гільдині руки, а вона знов і знов, раз у раз запитує самим поглядом: «Чому?» Але він не може про це розмовляти, йому все ще не дає спокою оте видовище, що гнало його в казино й борделі, примушувало марити про нові шлюби, які потім однаково зазнавали краху.

Ні, «Бляйблевої п'ятої» не буде! У шістдесят п'ять на женіння пора вже, мабуть, махнути рукою. Але ж чому, трясця його матері, такі видовища вочевидь не пригнічують Тольма, цього слизького, як вугор, естета, цього тишка, що просто до ніг тобі стелиться, а сам же командував цілою батареєю, з усіх стволів смалив по росіянах і, певно ж, доклав рук, щоб порозносило на шматки багатьох, у тім числі й дітей та жінок, коли віддавав накази стріляти по вбогих селах, а під час відступів — просто гатити куди попало?! Та й узагалі, ці панове військові, що такої високої — куди твоє діло! — думки про свою зас... честь! У кого ж на совісті ота закривавлена, постріляна й подірявлена одежа? Ні, вони на війні, звісно, не «збагачувались». А хто ж збагачувався — він? Кому потрібні були оті гроші, які валялися в підвалах просто під ногами, хоч нібито лежали на рахунках, оті незліченні мільярди, мотлох, що його всі вважали нічого не вартим? Чом би не прикупити було на ті гроші будинків, земельних ділянок — законним шляхом, як годиться,— чом би не віддати було гроші тим, хто потребував їх аж-аж-аж? Тільки ж не за риночними і не за оптовими цінами, ні в якому разі. Кому ж від того стало гірше? Тольм — то, власне, мілька, обер-лейтенант артилерії. Про Тольмові злочини просто ніхто нічого не довідався, тож його, звісно, хутенько випустили на волю, вже через вісім місяців, і йому ще й дістався дармовий «Блетхен», з якого він так нічого, анічогісінько й не зробив. То хіба ж Тольм не нажився на війні?

І ось Бангорс вигулькнув знов: уже на пенсії, чуб, звісно, білий як молоко, вигляд шляхетний,— ще б пак, дослужився ж до генерала (Корея, В'єтнам і таке інше). Довелося повечеряти з ним і з Едельгард (без неї ж вода не освятиться!) в «Ексцельсіорі». Вечір вийшов, як тепер кажуть, дуже милий, з ними була й досить мила Бангорсова дружина, яка навіть щось там нашіптувала Едельгард на вушко. «Атож,— сказав Бангорс,— це Мері, все ще моя перша». Спортивного вигляду сива жінка, зовсім не така жердина, якою завжди хотіла стати й бути Едельгард; цій, до речі, й досі не втямки, що від пиятики люди гладшають, як і від отих огидних солодощів,— вона смокче їх, тиняючись по кімнатах і вмикаючи скрізь, ну просто-таки на кожному кроці свою розтриклятущу музику. Ці Бангорси — милі люди, вона, правда, миліша від нього, зате він — справжній джентльмен, таким його можна було б навіть намалювати. А він же тоді, в банківському підвалі, ногами згрібав на ту мертву жінку гроші, як ото пригортають у лісі сухим листям стерво, а потім ще й ошкірився, понюхав цівку автомата й наказав усім негайно вшиватися геть. І ніхто ніколи не зронив про це жодного словечка, навіть не натякнув; ні він, Бляйбль, ні Бангорс і оком не моргнув з цього приводу й за вечерею в «Ексцельсіорі», та й згодом, у барі, де вони пили каву з коньяком, а жінки розмовляли собі. І все ж таки, і все ж таки... Те видовище стоїть у нього перед очима, жах не минає, не минає ніщо, і коли Корчеде якось сказав йому: «Подумай добре, Бляйбле, помізкуй гарненько, бо вони перериють у твоєму житті-бутті всі мишачі нори... Отож чи не залишив ти в підвалі ще якогось трупа?» — йому стало все в горлі клубком. Корчеде говорив так, звичайно, не в прямому розумінні, хоч він, Бляйбль, міг би відповісти й у прямому: «Атож, я залишив одного трупа в підвалі доберахського райхсбанку». І коли він вочевидь став блідий, як смерть, Корчеде поклав йому на плече руку й промовив: «Заспокойся. Я не маю на увазі нічого такого, що відомо з твоїх денацифікаційних паперів чи, може, від часів юності, перебування в партії тощо. Одне слово, не те, що вони можуть рознюхати». Але ж труп у підвалі він таки залишив. Правда, з цього приводу ніхто ніколи не порушував судового розслідування, свідків більш немає, а єдиний свідок тим часом перебачив чи, може, й сам наробив стільки тих трупів, що той один уже просто стерся в його пам'яті. Кава з коньяком, жінки за розмовою, і навіть у барі «Ексцельсіора» ота розтриклятуща музика. Щоправда, там хоч танцювали.

З Маргрет, другою своєю дружиною, він теж не зміг би про це поговорити; вона була не те що «дурна погань», але все ж доволі безголова. Маргрет працювала в нього секретаркою і була справді мила дівчина, однак трьох років виявилося задосить. Маргрет підвищувала свій культурний рівень у досить своєрідний спосіб: Флоренція, Венеція, Джотто[57], Майтенья[58]  і таке інше, а тоді ще й перейшла («Господи, Ассізі, що ж їй іще робити в Ассізі?!») до католицької віри, оточила себе дотепними ченцями, взяла участь у заснуванні якогось журналу (що ж, нехай) і захотіла неодмінно мати квартиру на П'яцца Навона (що ж, нехай, це краще, ніж ота «музична жердина», його четверта). Але Маргрет зайшла надто далеко — далі, ніж він міг дозволити собі й попустити їй,— не на жарт закрутила роман з одним модним італійцем, «лівим» художнім критиком, що був справжній красень, їхні взаємини спливли на поверхню, набули широкого розголосу, а де вже казна-що, і поки люди плескали язиками, він іще терпів, та коли з'явилися фотознімки, де вона сиділа голяка на залитому сонцем пляжі з отим високоінтелектуальним пройдисвітом, терпець йому, Бляйблеві, урвався. Маргрет і сама була жіночка гарненька, і смак мала непоганий (Флоренція, Венеція, Джотто, Мантенья, Ассізі), але далі так тривати не могло, і навіть його друзі, а найпереконливіше Цумерлінг,— той самий Цумерлінг, що перший опублікував ті знімки,— радили йому розлучитись. І хоч уся вина падала на Маргрет, він, Бляйбль, повівся великодушно: віддав їй і будинок у Фіезоле, й машину, і ще дещо — нехай, мовляв, виходить, коли хоче, за того хлопця заміж; може, то справді кохання — а чом би й ні? — якого сам він так ніколи й не спізнав. Він же й вінчався з нею в церкві, законно, як і належиться, і Маргрет іноді навіть надсилає йому листівки з чудними словами: «Я тобі все пробачила, все-все». Сміх, та й годі: під отим «все-все» Маргрет може мати на увазі лише ляпаса, якого він дав їй одного разу за сніданком; вона тоді заходилася просто-таки на все горло голосити, бо якийсь божевільний, бачте, подряпав десь картину Рембрандта! Ця «культурологічна метушня» сиділа вже йому в печінках, тож він і ляснув Маргрет по обличчю. То ось що, виходить, вона йому пробачила! Що ж, нехай.

А третя виявилась не для нього: він просто не доріс до тієї селянської дівчини з обличчям, як на картинах Модільяні, і скотився до упереджень, що не відповідали дійсності,— принаймні щодо неї, Елізабет. Річ не в тім, що вона була прибиральниця (якось, коли він затримався після роботи в кабінеті, вона справді ввійшла до нього з відром, віником та совком). Ні, тепер багато жінок заробляють собі на прожиття прибиранням, хоч насправді вони зовсім не прибиральниці,— є ж усілякі біженці, безробітні тощо. Але Елізабет була прибиральниця справжня — селянська дівчина з Істрії. Вона стала його тільки після того, як він із нею одружився. Та потім у нього настали тяжкі часи, часи глузувань і насмішок — адже йому було вже під шістдесят, а їй десь років двадцять чотири. «Уявляєте, Бляйбль закохався! По-справжньому!» Це викликало в людей іронію, і не насміхалися з нього, мабуть, тільки Кете та Фріц Тольми — хіба, може, лише трохи дивувалися, що в нього це так серйозно. Ілюстровані журнали старанно жували й пережовували новину, а він ще й підкидав їм поживу: позував із тестем, тещею та своєю Елізабет перед убогою селянською хатою, на сільському весіллі, де танцюють стільки, що йому це, попри його бажання, просто не до снаги; та ще оті ускладнення — адже він, як-не-як, розлучений, а Елізабет католичка; безкінечне туркотіння батька й матері, гірка відмова од вінчання в церкві, що завдало болю й самій Елізабет. Отой третій шлюб не довго й протривав; він узагалі виявився найкоротшим з усіх і зазнав краху не так через оте видовище, якого він не міг позбутись, як через рішучість і почуття власної гідності в Елізабет. О боже, прибиральниця! Серед його знайомих було дуже мало людей, з якими вона зналась, а найменше з Фішерами, хоч він, Бляйбль, через текстиль та «Вулик» підтримує з ними тісні взаємини. Не помогли й запевнення, що Фішери — справдешні католики, це можна довести та й, власне, уже доведено, навіть засвідчено поважними духовними особами. Не помагало ніщо. До Фішерів Елізабет не можна було заманити й бубликом; до Тольмів — ще сяк-так, але ті не дуже прихильні до нього, Бляйбля. Хоч як дивно, але їй припав до вподоби Корчеде, ба навіть Пліфгер. Зате решту Елізабет називала «поганою, дуже поганою компанією», а про багатьох казала, нібито «вони смердять, ти цього тільки вже не чуєш». І щойно він звів її з Сабіною Фішер, і жінки вже ніби заприятелювали, як шлюб розпався, Елізабет повернулася до Югославії, а під кінець навіть почала називати високих, а то й дуже високих «урядових Фріців» смердюхами. «Вони всі смердять, ви цього тільки вже не чуєте». Зрештою Елізабет навіть призналася йому, що й він смердить — «не завжди, але здебільшого». Вона казала про це навіть у найінтимніші хвилини, коли звільняла його від отого страшного видовища і він забував навіть про повій; казала, але пояснити, що воно за сморід, відмовлялася. Особливих прикрощів Елізабет завдавала йому, коли починала принюхуватись до людей, морщити носа й коротко кидати: «Смердить!» Або: «Не смердить». І вона мала на увазі не тільки моральну чистоту, аж ніяк; Елізабет уже відверто висловлювалася про «смердючу німецьку охайність». Отож він мусив поставити її на місце, відіслати назад на Істрію й дати гроші на розкішний готельчик, у якому їй, слід сподіватися, вже не доводиться приймати ніяких смердючих німців. І тепер він з тугою згадує про Гільду, про своїх милих, славних синів і з жахом думає про те, що мусить, зі свого боку, запросити до ресторану й Бангорса. Хіба ж не зблискували в того очі, як у змовника! Але ж проти нього нічого не вдієш, не наражаючи на небезпеку й себе. Той труп у підвалі, зрештою, не тільки його, Бляйблів. Очевидно, після них тоді хтось поцупив ті криваві гроші, а трупа прибрав.

Скараскатися Едельгард буде нелегко. Вона жінка вперта й скажено любить розкоші, до яких, на її думку, відноситься й охорона. А охорону в неї тепер якщо й не знімуть зовсім, то, безперечно, дуже скоротять. Оскільки до інших, таких омріяних, розкошів їй зась, то вона сидить собі у найдорожчих готелях, читає ілюстровані журнали, слухає свою трикляту музику, пускає бісики, розпікає до краю поліцейських і тішиться їхнім «протокольним рангом» та зваблює чоловіків; а проте ніхто її не хоче, жоден не попадається на вудку, і її, здається, це не дуже й бентежить. Едельгард гірша за хвойду, вона рано зіпсувалася в дешевих забігайлівках та на залізничних вокзалах. А тоді підхопила його, вдавши, ніби не може без нього жити, ще й улаштувала комедію з честю й невинністю, залучивши до цього хрестового походу за честь і своїх бідолашних батька та матір, хоч насправді позбулася невинності, певно, ще в дванадцять чи, щонайпізніш, у тринадцять років. Вона вибрала слушний час: Елізабет саме кудись поїхала, повіями він був ситий донесхочу й вечорами, зморений, допізна залишався у себе в кабінеті. А тоді — банальна гра із свіжо звареною кавою, її ручками на плечах і великодушним дозволом поглянути на оті її дурні груди... Честь, гвалт, цнотливість, батько й мати, і знов одруження — вже вчетверте. Так, важко буде її позбутись, і дорого все це йому обійдеться. Але п'ятої вже не буде! Хто йому потрібен, то це супутниця життя, така, як, скажімо, Кете Тольм; у неї чарівні навіть дурниці. Гольцпуке йому натякнув, що вона та її підозрілий синок Герберт — тип досить темний — давали, мабуть, отій Вероніці гроші. Навіть у набожності Кете немає нічого облудного; золото, а не жінка, так само, як і її дочка — наїзниця, щира католичка, мати, танцівниця й господиня, одне слово, такій просто ціни немає. Треба буде якось просто-таки вичитати Фішерові, щоб він не дуже перевантажував свою молоду дружину — і вдома, й на людях, а може, навіть у ліжку (адже Ервін теж захопився отими порногрищами). Сабіна ж просто перлина — невеличка і ще тендітніша, ніж здається. Її не можна хапати дуже грубо, як це, певно, робить Фішер зі своїми мавп'ячими манерами зальотника; допустити, щоб крихітка Тольм утратила терпець і подалася кудись із дому, не можна. Вона не повинна опускати рук, адже в неї така гарнюсінька пустотлива донечка. І старого треба підтримати. Залишається ще отой Герберт, якого негоден до пуття збагнути ніхто, навіть поліція. Він вивчає філософію, а це вже небезпечно. Треба буде якось поговорити про все з Дольмером, а може, і з самим Штабскі; такі проблеми виходять далеко за коло інтересів концерну — вони стосуються всієї держави.

Спершу слід з'ясувати, чи набралися вже розуму Кольцгайм і Грольцер; вони таки зламалися, не схотіли бездумно, як отченаш, повторювати чужих слів, не витримали отих Амплангерових «ножів у посмішці» й запили, злигалися з жінками, які до добра нікого не доводять; ці хтиві бестії аж трусяться, щоб запопасти квартиру, хутряне пальто й купатися, як то кажуть, у шампанському. А потім ті двоє з переситу й безпросвітної нудьги пустилися ще й у модні нині статеві збочення — по троє, по четверо, а то й по десятеро. Дійшло й до перевищення повноважень — певна річ, каса, накладні витрати... Одне слово, це називається «відчуження витрат». Тепер такого не пробачають, і хлопцям знов довелося повертатися «на фронт» — туди, де найважче, найгарячіше. Вони постали перед вибором: або суд, або випробування «фронтом» — і не десь «при штабі», а «на позиційній війні». Три-чотири роки в'язниці або втрата всього, що вони мали. Кольцгайм і Грольцер вибрали друге й опинилися в одному великому провінційному універсамі — одне слово, в глушині; там їм довелося збільшувати товарооборот, виконувати брудну роботу, набридати дівчатам, обдурювати покупців, продавати несвіжий салат, вигадувати всілякі «розпродажі», хвилина в хвилину з'являтися в біленьких, трохи забруднених халатах на роботу, дозоляти прибиральницям і дбати про те, щоб із касою було все гаразд. Коли вони мали бажання, то вступали в тій глушині до туристських спілок, кружляли молодиць на сільських гулянках та святах стрільців, мандрували, відповідно вбравшись — червоні шкарпетки, в руках ціпочок,—«через ліси та доли» й доводили дівчатам на містечкових вечірках свою чоловічу снагу. Це ж минуло вже, мабуть, років три-чотири, відколи їх послали «на фронт». Пора вже поцікавитись, як ті двоє показали себе в ділі, чи дослужилися вони за міркою «фронтових» випробувань до чого-небудь без підтримки. З них були непогані помічники — освічені, в обох докторський ступінь, хвацькі соціологи, що володіють «лівим» лексиконом, але робити висновки вміють і з «правих» позицій. Шкода буде, якщо серед того несвіжого салату та інтрижок із продавщицями й касирками вони пустяться берега. Треба попросити в Амплангера звіт, а також подзвонити нарешті Тольмові — тепер, після того, як обидва вони тридцять три роки протягали з собою, немов налиплу до чобіт землю, оті упередження,— й поговорити з ним. Може, зателефонувати й Гільді — попросити, щоб вона стала йому коли й не супутницею життя, то бодай економкою в домі? Обрид уже йому цей розтриклятущий образ «лягавого», та й немає більш у ньому потреби; шкода тільки, що не буде вже жінок, і повій теж. А насамперед він мусить пояснити Тольмові, що ніхто не збирається його знищувати. Навпаки, люди хочуть його берегти й зберегти, до того ж він, Тольм, повинен зрештою мати час для своїх образів, картин та розп'ять, повинен видужати й жити якомога довше, і якщо Кольцгайм та Грольцер виправилися, по-новому загартувались, то кращих помічників йому годі й знайти: елегантні молоді пси, наділені почуттям гумору й аж ніяк не розбещені трьома-чотирма роками випробувань. А Кете Тольм, певно,— єдина людина, з якою він, Бляйбль, може побалакати про отой залишений ним труп у підвалі й про свою самотність.

12

А після сніданку прийшла все ж таки делегація від «Блетхена» — з квітами і збільшеною, наклеєною на картон першою сторінкою денного випуску, присвяченого його обранню. Це було дуже мило, і він аж розчулився, хоч вони прислали тільки трьох. Це — старий Теніс, що формально усе ще був головним редактором, один зі старої емігрантської гвардії, яку йому, Тольмові, прислав тоді майор Веллер (адже папір та ліцензія справи ще не вирішували); саме Теніс і комуніст Шретер, що потім пропав безвісти, дали йому, Тольмові, бодай якесь уявлення про журналістику. Вони знов і знов утовкмачували йому: «Jour, jour, jour» — на день, на один день. Збагнути це він збагнув, але позбутися своєї академічної скрупульозності, грунтовності, коли часом пописував щось і сам, так ніколи й не зміг. Прислали вони й Блерля, одного зі старих друкарів, а також його, Тольмову, секретарку Біргіт Цаттер, жінку вже теж не молоденьку; все це була стара гвардія, що ставилася прихильно до нього, а він — до неї, і вони про це знали. Теніс навіть десь відкопав його докторську дисертацію «Селянська садиба на Рейні в дев'ятнадцятому сторіччі». Ота убога, неприваблива, холодна архітектура, обнесені мурами з клінкерної цегли франконські подвір'я з халупами, розташованими сяким-таким прямокутником... Йому залишалося тільки сподіватись, що цю мало приємну, напхану порівняннями з північно- й південнонімецькою сільською архітектурою ніхто не читав. Ті жалюгідні фасади завжди чомусь нагадували йому про сповідальню, а від сповідальні враження в нього не найкращі.

Його фотознімки: ось він ще хлопцем стоїть із велосипедом перед замком; ось уже студент; ось саме повернувся з табору... Не забули вони й про Кете. Ось вона ще молода жінка з Рольфом на руках; ось сидить поруч Цумерлінга за столом... А ось він, Тольм, при своїх повоєнних орденах, в оточенні усміхнених міністрів. «Життя, сповнене сміливих поривань і успіхів». Коли він почаркувався з Тенісом, Блерлем, Цатгер і Кете, у нього аж скотилося по щоках кілька сльозинок; Кете, правда, не заплакала, але очі в неї були теж вологі. Шампанське, сигари, обіцянки заїхати й прийняти вітання від усього колективу, для якого це також велика честь, вислухати найкращі побажання, і в раптовому пориві він запропонував Тенісові перейти на «ти» — після того, як вони знали один одного вже тридцять три роки. Потім почав натужно пригадувати Тенісове ім'я і відчув, що вихопився з цим «тиканням» запізно й не слушної хвилини. Теніс збентежився, так і не спромігся назвати його Фріцом, а він, Тольм, надто пізно згадав, що Теніса звуть Генріхом. І весь час він думав про Сабіну, її майбутнє, прогнози Корчеде щодо нового, неминучого вигнання. Куди ж? Куди?

З «замочком» він уже попрощався, і йому спало на думку, що діти ніколи не приїздили сюди охоче, навіть Сабіна. «Замочок» так і залишився для них чимось чужим, вони не могли забути Айкельгофа як утраченого раю, хоч то був і не рай,— досить ветха, волога величезна халабуда, що її, як виявилося, вже не можна було й полагодити. А всі його намагання оживити в «замочку» айкельгофські традиції та звичаї зазнали невдачі. Час від часу в нього зринає ідея найняти в одному з кельнських готелів номери — цілий поверх — і зустрічатися там із дітьми, але Кете цю ідею відхиляє, заявляючи, що це «вже аж занадто неприродно». Принаймні так було б простіше, ніж ото тягати за собою в кожен приїзд усю охорону; або можна було б, мабуть, купити в тому ж таки Кельні частину готелю. Навряд, щоб вони стали перекопувати місто. Хоча воно стоїть, певна річ, також на «бурому золоті», і є, звісно ж, техніка, що знесе кафедральний собор і поставить його десь-інде...