Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Я хочу одержати свого листа! Я хочу листа!

Такого розгніваного вона не бачила свого чоловіка ще ніколи, навіть у його тридцять п'ять років. Тольм був страшенно розлючений, просто-таки скажений. Такого з ним ніколи не траплялося. Він пропустив ванну, не схотів телефонувати Гребнітцеру, закурив сигарету і зробив Блюртмелеві знак, щоб той наглядав за хлопцем; Тольм видно, теж боїться свого онука, за яким так скучав. Це чуже дитя холоднокровно й жадібно похапало еклери, від чаю відмовилося, зажадало, щоб йому принесли лимонад, потім подалося гасати по коридорах і дражнило охоронців, вдаючи, ніби наставляє на них автомат, і навдивовиж вдало імітуючи його татакання. Тепер охоронців уже вісім: три в коридорі, два на сходах і три на подвір'ї. А знає вона тільки одного з них — вранці він був із ними в музеї; врівноважений чоловік, що, спостерігаючи холоднокровно-неспокійного Гольгера Першого, ледве не втратив самовладання. Похитуючи головою, той чоловік спостерігав, як Кленш дістала з багажника своєї машини лук, стріли та мішені й запропонувала повчити хлопчика в оранжереї стріляти. Вона, мовляв, відвідує клуб лучників, завжди возить з собою в машині все необхідне і вправляється, як пощастить, навіть у дорозі. Від усіх «звичайних ігор» хлопець відмовився, а от нагоді постріляти з лука зрадів. Один із підлеглих Гольцпуке перевірив лук — йому здалося, що він надміру тугий,— оглянув залізні наконечники стріл, неабияк здивувався тому, що Кленш «прослизнула» з усім цим повз контроль, заявив, нібито повинен дістати від свого начальства дозвіл на цю гру й, забравши всю горстку стріл, відійшов убік, щоб по рації залагодити справу. З ким він там розмовляв? Невже Гольцпуке десь неподалік? Невже вони щось задумали? Що? Всі охоронці такі серйозні, такі насторожені, а Кленш, ця весела й здорова молодичка, що люб'язно зголосилася допомагати їй, Кете, збивати вершки й пекти еклери,— якась збентежена чи навіть ображена. Господи, промайнуло в Кете, та ця ж стрільба не здіймає ніякого гуркоту, стріла майже нечутно прохурчить у повітрі, а тоді як затремтить у мішені — просто любо дивитися. Стрільба з лука — то «пожива для душі». І коли охоронець заявив, що повинен, на жаль, «тимчасово конфіскувати все причандалля, адже ніхто не знає, чого можуть натворити ним діти,— зрештою, це таки зброя», вона ледве не втратила самовладання. А Кленш, хоч і не явно глузливо, проте досить холодно, зажадала від охоронця, щоб він уживав термін «спортивний снаряд», а не «причандалля». Охоронець згодився, додавши, однак, що декотрі спортивні снаряди, а саме: списи, метальні молоти, хокейні ключки, навіть тверді м'ячі,— це та сама зброя або ж ними можна скористатись, як зброєю.

— Цю місцевість з погляду безпеки вважають найбільш непевною. Мені шкода, звісно... Але коли ви від'їжджатимете, то, звичайно...

Кленш майже без іронії, тільки дуже напруженим голосом поцікавилась, чи не повинна вона назвати свою дату народження, адресу, а також місце роботи. Тоді охоронець спокійно відповів:

— Немає потреби, це й так відомо, зокрема й мені.

Якусь мить Кленш мала такий вигляд, ніби ось-ось вибухне гнівом, але потім кинулася в сльозах на груди Кете і, схлипуючи, промовила:

— Ох, що ж це за життя?! Та краще вже крізь землю провалитися!..

Блюртмель за весь цей час не виказав своїх почуттів жодним порухом; він і тепер стояв спокійно, навіть усміхнувся, а тоді заявив:

— То найкраще буде, певно, якщо я відвезу юного пана Тольма назад до Губрайхена. Тим більше, що ви, дозволю собі нагадати, чекаєте гостей.

Так, тепер вона пригадала, для кого пекла ті еклери — для Бляйбля; вона сама спитала його, які тістечка йому до вподоби, і він відповів:

— До чаю — еклери. Я б залюбки...

Коли Блюртмель рушив із хлопчиком до машини, вона, Кете, затримала Єву й сказала:

— Зостаньтеся в нас. День видався такий поганий, а вечір буде ще гірший.

Тольм стояв біля вікна — мабуть, виглядав своїх птахів, особливо сову, але вона так рано не прилітає; сову не введе в оману ні оце похмуре небо, ні темінь над парком; вона вилітає аж тоді, коли настають справжні сутінки, а це має бути десь за годину чи й дві. Може, з'являться й кілька ворон. А ластівки вже відлетіли... Вигляд у Тольма був досить сумний, майже невдоволений, він навіть не обернувся, тільки трохи повернув голову й промовив:

— Я його таки впіймав, Дольмера. Листа я не дістану. Його не дістане ніхто, каже він, бо то, мовляв,— динаміт.

— Виходить, ніякого похорону, ніяких промов?..

— Так. Ніяких промов, ніякого похорону в Горнаукені не буде. Буде зовсім інший похорон — у Гетціграті... Атож, Кете.— Нарешті він обернувся, обняв її, поклав їй на плече голову, всміхнувся до Кленш і додав: — Вони його таки схопили — купляв у Стамбулі туфлі. Тепер він мертвий — кажуть, наклав на себе руки. А Вероніку не впіймали. Вона зникла, пішла в підпілля. Її з ним не було...

— Туфлі...— промовила Кете.— Тоді... під парасолем... Знаєш, Тольме, я не скажу тепер жодного слова. Я вже не можу навіть плакати. Єво, прошу вас, приготуйте чай. І якомога міцніший.

— Колись ми й тут робитимемо так, як робили у готелі в Москві: писатимемо цидулки й змиватимемо їх у туалеті водою. Але ж вони однаково придумають якісь сіточки, виловлюватимуть ними клапті паперу, змиватимуть із них лайно і склеюватимуть їх докупи. Стривай, я хочу тобі щось повідомити.— Він відійшов від неї, ступив до столу, відірвав край «Блетхена», написав щось на ньому й подав їй.

Вона прочитала: «Я тебе люблю й завжди любив. І дітей теж. Навіть його любив. Тільки нічого не кажи».