Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Ти ж повинен знати, де твоя мама, як їй живеться, яка вона тепер! І де дістає собі в тих краях туфлі. Вона й досі в тій пустелі? А там що — піски чи голе каміння? Адже там так швидко зношуються туфлі...

Хлопчик — із жінками він, правда, поводився привітніше, ніж із поліцейськими,— стримано відповів:

— У неї все гаразд, і туфлі вона ще має... Принаймні босу я її не бачив. Бев ставиться до неї дуже люб'язно.

— Хто-хто?

— Бев.

Про того «Бева» у малого більш нічого не питали — видно, він був дуже настраханий. А з доброї волі хлопчик теж не хотів розмовляти. Навіть за обідом. Суп, гуляш, салат і хліб. Коли його питали, чи відрізняється ця їжа від тієї, що там, він озивався, але казав тільки, нібито ніколи не був голодний. На запитання, чи завжди йому та їжа смакувала, відповідав заперечливо, однак відразу-таки додавав, що й тут йому не завжди все смакувало. На запитання, у що він грався і з ким, хлопчик відповідав ухильно, як і на решту запитань, аж поки його батько не те що люто, але все ж роздратовано кинув:

— Та дайте йому нарешті спокій! Це жне дрібниця — така переміна!..

Розмовляли за столом і про майбутню зустріч із дідами й бабами — із Цельгерами та з Тольмами, а також про те, як цю зустріч влаштувати. Він, Гольцпуке, втручатися в це не хоче — то їхня сімейна справа. Поселили малого поки що на кухні — пускати його в єпископську кімнату вони не наважились. Але потім юний Тольм сам зласкавився оглянути й зайняти ту кімнату — тимчасово, «поки все з'ясується», як заявив його батько (десь о пів на четверту дня він знов спокійно поїхав собі на роботу в Гальстергоф). Залишилося сподіватися, що хлопчик розбалакається з жінками та з дітьми. До пів на шосту вечора нічого такого помічено не було, ніхто більше не згадав і про «Бева»; потім зателефонували дідам та бабам у Гетціграт і Тольмсгофен. Усі четверо були в захваті, але, не почувши майже нічого про Вероніку, засмутилися. Авжеж, качки на ставку біля замку й гетцігратське ожинове варення... І, певна річ, сова. Так, так, він ще не забув і дуже радий... Атож, у них усе гаразд. Катаріна з Сабіною заходилися просити, щоб відкласти поїздку на завтра — для хлопчика, мовляв, на один день цього забагато. А от старому Беверло вони подзвонити, звичайно, не зможуть — у того нема й ніколи не було телефону. Тихо. Тепер там, судячи з усього, щось плетуть, граються на підлозі, потім пробують співати чи, скоріше, мугикати під ніс, бо слів зрозуміти не можна, але мелодія ніби церковна...

Вечеря в Гетцлозера минала спокійно. Розмова точилася про християнство (католицький варіант), причому чути було тільки Єву Кленш та молодого Герберта Тольма; вони весь час сперечалися й доходили згоди тільки щодо винятковості отого Ісуса Христа; все інше «вишневоуста» захищала, а Герберт ставив від сумнів: таїнства, богослужіння, целібат, жертовництво як таке... Зате ні слова про злочинний світ, жодного натяку на скасовану антиавтомобільну акцію.

Цікава виходить спілка: оця люб'язна «вишневоуста», що перейшла до іншої віри, її наречений (отой тишко, про якого, однак, відомо, що він полюбляє народні танці, а також пісні, які співає під гітару,— народні пісні, не сучасні) і цей Герберт, власне, досить милий хлопець, хоч, правда, надто любить пофілософствувати, вірить в Ісуса Христа, але не вірить у людей, що вірять в Ісуса Христа. Послухати аргументи, які він наводив у суперечці з Кленш, було цікаво, але з боку криміналістики нічого цікавого там не виявилось.

Аналіз поштового паперу, на якому написано лист, нічого нового не дав. Певна річ, залишати відбитки пальців — це було з боку Беверло справжнє зухвальство. Правда, відбитки нікого й не здивували — адже почерк Беверло не важко впізнати й так. Одначе сам папір нічого не підказав — папір як папір, такий можна взяти в кожному готелі чи купити в будь-якій спеціалізованій крамниці в Туреччині, на Ближньому, Середньому й Далекому Сході...

Щоб поставити кордон безпосередньо навколо могили в Горнаукені, він найохочіше взяв би Гробмелера та його «культкоманду»: це добре навчені триматися в тіні хлопці, які ще не виказали себе на жодному вернісажі; зрештою, похорон теж можна віднести до культурних заходів. Умови в Горнаукені складні: лісові стежки, водовідвідні канали, доріжки для велосипедистів, майданчики для наметів, ігор, багать — одне слово, улюблені місця для прогулянок сусідів-голландців. Ще два-три дні, і «колеса» вже будуть, певно, в дорозі. На щастя, поблизу там є відлюдний заїзд «Не для маминих очей» — дичина, затишні кімнатки... Розставивши по карті (її деталі ще слід уточнити на місцевості) пости й віддавши необхідні розпорядження, в тому заїзді він зможе, мабуть, кілька годин, а то й цілих півдня спокійно відпочити. Знаменитостей там, певне, не бракуватиме. На щастя, Корчеде був протестант, то не поз'їжджається бодай католицьке духівництво. Але хто знає, може, й майбутні кардинали задля своєї кар'єри повинні робити якісь протокольні вилазки. Ті раденькі скористатися з будь-якої нагоди, знехтувати будь-який ризик — іноді навіть здається, що вони аж трусяться за тою популярністю та небезпекою. Шкода тільки, що доведеться відмовитися від Цурмака, Люлера та Гендлера. Він би їх, звісно, не посилав на курси, якби знав, що його чекає. Але не пускати тепер тих трьох на курси було б, мабуть, безглуздо — вони вже, певно, навіть спакували свої манатки. До того ж Горнаукен належить до компетенції властей іншої федеральної землі.

Ерна Бройєр, безперечно, крутиться тепер зі своїм коханцем десь у Губрайхені — шукає житло, роботу... А загалом там спокійно. Повернувся, судячи з усього, й пастор, що був виїхав; він збирається з'явитись на засідання пасторської ради і взагалі прийти до своєї пастви. Це добре, це відверне увагу людей від отого холоднокровного хлопчика, що явно змирився з необхідністю далі хатини й садка не рипатись; малий, певно, до такого звик.

Коли він, Гольцпуке, подзвонив Дольмерові й повідомив, що виїздить до Горнаукена, то відчув у начальниковому голосі вдавану люб'язність, що не могла його не насторожити. Дольмер розмовляв дуже мило, навіть засміявся й сказав:

— Операція «Турецький мед» триває!

Потім Дольмер задоволено вислухав повідомлення про те, що на «фронті образів богоматері» спокійно, ще раз настійно застеріг його, Гольцпуке, щоб він не брав хлопця в роботу, а коли мова зайшла про метушню, якої слід сподіватися в Губрайхені, заявив:

— Кінець кінцем нам доведеться пошукати для тої компанії монастир. Тоді й Фішер уже не матиме підстав подавати позов про «завдану середовищу шкоду». Одне слово, щасливої дороги! І спробуйте, якщо пощастить, трохи відпочити.

А з Блора — жодних новин. Там мертва тиша.

15

Цього дня хлопчик справляв на неї чимдалі лиховісніше враження, так наче в ньому накрутили якусь пружину, наче його чимось нашпигували — і за столом, і коли вони гуляли в парку, й на балконі, й у коридорах, і надворі. Вона називала його «охололим онуком»; він нічого не розповідав, у нього нічого не можна було довідатись. Де він два з половиною роки жив? Як? Ані словечка. Він став іще чарівніший, а його сіро-голубі й холодні очі наводили на думку про потухлий вулкан («Очі в нього твої»,— сказав Тольм). Качки викликали в малого усмішку, і він назвав їх «фаршированими». Та коли вона запитала, чи доводилося йому коли-небудь їсти фаршировану качку, він тільки засміявся й заговорив про варення бабусі Паули і про політ у вертольоті: перелічив притоки Рейну, пам'ятники, церкви, собори, мости... Холодна, немовби замерзла географічна карта. А тоді знайшов собі забавку: заходився буцати головою Тольма в живіт. Ні, не туди, де серце, поки що не туди. І все ж хлопець нагадував здоровенького баранця. І весь час оті кляті телефонні дзвінки: Дольмера явно не можна було впізнати, Штабскі заявив, ніби сном-духом нічого не знає, Дольмерів заступник сказав, що це справа не його компетенції, Гольцпуке нібито поїхав вживати заходів безпеки на похороні Корчеде, і Кульгреве з Амплангером щоразу відповідали, що нікуди — як завжди, «на жаль»,— не можна додзвонитися. Тольм спершу втратив терпець, потім розгнівався й гримнув на Амплангера: