Розділ «Втрачена честь Катаріни Блум[38] або як виникає насильство і до чого воно може призвести Переклав Петро Соколовський»

При цьому вона діяла розважливо й аж ніяк не схвильовано, так переконано й так переконливо, що Ельза В. і Конрад Б. нічого не робили, щоб спинити її.

Є, звичайно, чимало теорій, за допомогою яких намагались визначити ту мить, коли Катаріна вперше намірилась убити або ж відпрацювала план убивства й постановила здійснити його. Одні думають, що вистачило вже першої статті в ГАЗЕТІ за четвер, інші вважають вирішальним днем п'ятницю, бо в цей день ГАЗЕТА все ще не заспокоїлася й виявилось, що добросусідські стосунки й квартира, до якої Блум була так прив'язана, сплюндровані (в кожному разі, суб'єктивно); анонімний абонент, анонімна пошта, потім ще й суботня ГАЗЕТА, а на довершення (тут ми забігаємо вперед!) — НЕДІЛЬНА ГАЗЕТА. Але ж хіба не зайві такі абстрактні міркування: вона задумала вбивство й учинила його — та й годі! Можна з певністю твердити: в ній щось „збурилося“, висловлювання колишнього чоловіка особливо роздратували її, і з цілковитою певністю можна твердити, що все згодом надруковане в НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ коли й не стало причиною, то, в усякому разі, подіяло аж ніяк не заспокійливо.

Перш ніж закінчити із „протилежним підпертям“ і знов зосередитись на суботі, належить повідомити ще й те, як минули вечір у п'ятницю та ніч із п'ятниці на суботу у пані Вольтерсгайм. Загальний підсумок: несподівано спокійно. Щоправда, вигадливі маневри Конрада Байтерса, який поставив танцювальну музику, навіть південноамериканську, й спробував був розворушити Катаріну танцем, зазнали невдачі, зазнала невдачі й спроба розлучити Катаріну з ГАЗЕТОЮ та анонімною поштою; так само зазнала невдачі спроба показати все минущим і не таким уже страшенно важливим. Хіба не довелось їй пережити набагато жахливіші речі: нужденне дитинство, шлюб з оцим паскудним Бреттло, запої, „м'яко висловлюючись, занепалої матері, яка в кінцевому підсумку винна в тому, що Курт збився на манівці“? Хіба Геттен, що найголовніше, зараз не в безпеці і його обіцянка забрати її дана несерйозно? Хіба нині не карнавал і хіба вона не забезпечена матеріально? Хіба немає на світі таких страшенно ласкавих людей, як Блорни, як Гіперці і навіть оцей „марнославний кривляка“,— назвати відвідувача на ймення все ще не наважувались,— хіба ж не є він, по суті, потішним і аж ніяк не гнітючим явищем? Тут Катаріна заперечила й нагадала про „ідіотську каблучку та витребенькуватий конверт“, які поставили їх у тяжке становище й могли навіть кинути підозру на Людвіга. Чи ж могла вона знати, що цей шалапут віддасть усе, аби тільки вдовольнити своє марнославство? Ні, ні, потішним він їй зовсім не видається. Ні. А коли почали обговорювати практичні справи,— наприклад, чи не слід їй пошукати нову квартиру і не подумати вже зараз — де, Катаріна ухилилась од відповіді, сказавши: єдина практична справа, за яку вона збирається взятись, — це виготовити карнавальний костюм, і вона просить Ельзу позичити їй велике простирадло, бо вона хоче, беручи до уваги моду на шейхів, у суботу або неділю „вирядитися в дорогу“ бедуїнкою. Що, власне, сталося погане? Якщо гарненько поміркувати, то майже нічого або, краще сказати: майже саме тільки хороше, бо все ж Катаріна справді зустріла того, „кого мала зустріти“, провела з ним „ніч кохання“; ну що ж, хай її питали чи пак допитували, і, судячи з усього, Людвіг насправді „не сонечко“. Далі пішов отой звичайний бруд у ГАЗЕТІ, кілька свиней анонімно зателефонували, інші анонімно написали. Хіба життя не йде далі? І хіба Людвіг не влаштований — вона, сама тільки вона знає, як просто-таки комфортабельно він влаштований. А тепер пошиймо карнавальний костюм, в якому Катаріна виглядатиме чарівно, білий жіночий бурнус; у ньому вона чудово „вирядиться в дорогу“.

Зрештою, природа вимагає своїх прав, і ось вона вже й дрімає, засинає, пробуджується, дрімає знову. А чи не хильнути нам по скляночці? Чом би й ні? Мирнісінька картина: молода жінка задрімала над шитвом, літня жінка й літній чоловік обережно обходять її, щоб природа „вступила в свої права“. І природа так владно вступила в свої права, що Катаріну не розбудив навіть телефонний дзвінок о пів на третю ночі. Чому ж це затремтіли руки у тверезої пані Вольтерсгайм, коли вона схопила слухавку? Чи не чекає вона анонімних пестощів, як оті, що вона почула кілька годин тому? Певна річ, пів на третю ночі — трохи моторошний час для телефонного дзвінка, але вона хапає слухавку, яку від неї відразу забирає Байтерс, і щойно він каже: „Слухаю“, як на тім кінці дроту кладуть слухавку. І знову дзвінок, і знову — тільки-но він бере слухавку, ще не встигнувши мовити „Слухаю“,— там відбій. Звісно, знаходяться охочі помотати людині нерви, коли вони довідалися з ГАЗЕТИ її прізвище та адресу, тож краще не класти більше слухавку на апарат.

Було ухвалено оберегти Катаріну бодай від суботнього випуску ГАЗЕТИ, але вона скористалася з кількох хвилин, коли Ельза В. заснула, а Конрад Б. голився у ванній, вислизнула на вулицю, де в ранкових сутінках смикнула дверцята першого автомата з ГАЗЕТОЮ, і вчинила, коли хочете, блюзнірство, обманувши ДОВІРУ ГАЗЕТИ, адже витягла ГАЗЕТУ, не заплативши за неї! Вважаймо, що з „протилежним підпертям“ поки що покінчено, бо саме в цей час, саме в цю суботу, Блорни, пригнічені, роздратовані й смутні, висіли з нічного поїзда й придбали той самий випуск ГАЗЕТИ, який вони згодом вивчатимуть удома.

Незатишно було у Блорнів у суботу вранці, аж надто незатишно, не тільки через майже безсонну, з тряскою та хитавицею, ніч у поїзді, не тільки через ГАЗЕТУ, про яку пані Блорна сказала, що ця зараза хапає людину скрізь і від неї ніде сховатися; незатишно не тільки через повні докорів телеграми від впливових друзів та клієнтів, але також через Гаха, якому рано, занадто рано (і разом з тим пізно, коли врахувати, що краще було б зробити це ще в четвер) зателефонували вдень. Він був не вельми приязний, сказав, що допит Катаріни закінчено, він не може сказати, чи буде порушено справу проти неї, але тепер їй, звичайно, потрібен адвокат, хоча ще не судовий оборонець. Хіба вони забули, що нині карнавал і прокурори так само мають право відпочити, а інколи й посвяткувати? Та хоч би там як, а знайомі вони вже двадцять чотири роки, разом учились, разом зубрили, співали пісні, навіть мандрували в туристських походах, тим-то й не звертаєш уваги на перші хвилини поганого настрою, бо й там почуваєшся вкрай незатишно, аж тут раптом прохання — і то від прокурора! — усе подальше краще обговорити не через телефон, а зустрівшись. Так, звинувачення проти неї висунуто, багато що надто заплутане, але годі, може, потім, післяобід, при зустрічі. Де? В місті. Найкраще на ходу. В фойє музею. О пів на п'яту. І жодного телефонного зв'язку з квартирою Катаріни, з пані Вольтерсгайм, з подружжям Гіперців.

Незатишно ще й тому, що так швидко далася взнаки відсутність упорядницької Катаріниної руки. Навіть незрозуміло, як це за якісь півгодини запанував безлад, хоча всього тільки заварили каву, дістали з шафки сухі хлібці, масло та мед і поставили в передпокої багаж; зрештою навіть Труда роздатувалася, бо ж він раз у раз питав, який зв'язок вона вбачає між справою Катаріни та Алоїсом Штройбледером, тим паче Людінгом, і вона нітрохи не пробувала заспокоїти його, а тільки у своїй награній простодушно-іронічній манері, яка звичайно так подобалась йому, але цього ранку була йому не до душі, усе відсилала його до обох випусків ГАЗЕТИ, а потім спитала, чи звернув він увагу на одне слово, але на яке саме, не стала говорити, саркастично зауваживши, що хоче перевірити його кмітливість, і він знов і знов читав „цю мерзоту, цю трикляту мерзоту, яка всюди хапає людину“, читав і перечитував, неспроможний зосередитись, бо кожного разу дратувався із своїх сфальшованих висловлень та слів „червона Труда“, аж доки врешті капітулював і смиренно попросив Труду допомогти йому; він, мовляв, у такій нестямі, аж утрачає кмітливість, до того ж він уже багато років практикує, як адвокат в промислових, а не в кримінальних справах, на що вона відказала: „На жаль“, але потім усе ж змилосердилась і мовила: „Хіба ти не помітив слів „панове відвідувачі“, не помітив, що я співвіднесла їх з телеграмами? Подивись-но уважніше на фотографію цього Геттінга... ні, Геттена, хіба говоритиме хто-небудь про нього, як про пана відвідувача, хоч би там як він убраний? Ні, в жодному разі, мовою добровільних шпигунів з обивателів такого завжди назвуть чоловіком, а не паном, і я провіщаю тобі, що не пізніше як за годину, нам також зробить візит пан, а ще я тобі провіщаю неприємності, конфлікти і, можливо, кінець однієї старої дружби, неприємності й з твоєю „червоною Трудою“ і щось куди серйозніше, ніж просто неприємності з Катаріною, якій притаманні дві дуже небезпечні риси: вірність і гордість,— вона ніколи, нізащо не признається, що показала цьому юнакові запасний вихід, який ми обидві, вона і я, вивчали удвох. Спокійно, любий, спокійно: нічого не виявиться, але, по суті, то моя провина, що цей Геттінг, ні — Геттен, зміг зникнути непомітно з її квартири. Ти напевно вже не пам'ятаєш, що в моїй спальні висів план всієї системи опалення, вентиляції, каналізації та проводок „елегантної оселі над річкою“. Шахти опалення позначені там червоним кольором, вентиляції — синім, кабельні лінії — зеленим, каналізація — жовтим. Цей план так приваблював до себе Катаріну — адже вона сама така акуратна жінка, геть усе планує, до того ж майже геніально планує,— що вона довго простоювала перед ним і все питала про значення ліній на цій „абстрактній картині“, як вона його називала, і я вже ладна була роздобути й подарувати їй копію. Хвалити бога, я цього не зробила. Уяви собі, що було б, якби у неї знайшли копію плану — гарненьку основу було б підведено під теорію змови, перевалочного пункту, під сполучення „червона Труда і бандити — Катаріна й відвідувачі“. Такий план був би, звичайно, ідеальним посібником для всіляких охотників незримо поживитися чужим добром або чужим теплом. Я сама пояснила їй, якої висоти різні переходи; там у проміжках серед труб і проводок можна пересуватись де випроставшись, де зігнувшись, а де і поповзом. Так і тільки так цей приємний молодий джентльмен, про чиї пестощі їй тепер залишається тільки мріяти, міг вислизнути від поліції, і якщо він дійсно грабіжник банків, то розгадав систему. Можливо, й пан відвідувач заходив і виходив тудою ж. Ці сучасні житлові квартали потребують зовсім інших методів нагляду, ніж старомодні прибуткові будинки. Підкажи це принагідно поліції або прокуратурі. Вони чатують при головних входах, ну, може, в холі та біля ліфта, але ж є ще й вантажні ліфти, що спускаються просто в підвал, а там досить проплазувати кількасот метрів, підняти десь ляду люка — і шукай вітра в полі! Повір мені, тепер зостається тільки молитись, великі заголовки в ГАЗЕТІ з того чи з того приводу йому непотрібні, йому нині потрібні точне й упевнене розслідування та інформація про нього в пресі, та ще дужче, ніж великих заголовків, він боїться злого й невдоволеного обличчя такої собі Мауд, його законної, від бога даної дружини, з якою в нього, до всього, четверо дітей. Невже ти не зауважив, як він жваво, по-хлоп'ячому весело“, мушу сказати,— справді гарно кілька разів станцював з Катаріною, як просто-таки набивався проводжати її додому та як по-хлоп'ячому виявляв досаду, коли вона придбала собі машину? Йому потрібне таке винятково любе створіння, як Катаріна, не легковажне і все ж — як ви це називаєте — чутливе до ласки, серйозне і все ж молоде і таке чарівне, що вона й сама цього не відає,— ось чого прагне його серце. А хіба вона не тішила трошки й твоє серце?

Так, було й таке, вона тішила його чоловіче серце, він признався в цьому, а ще він признався, що вона йому не просто до вподоби — це щось більше, куди більше, адже вона, Труда, знає, що на будь-кого, не тільки на чоловіків, часом щось находить, хочеться обійняти когось та й, можливо, не лише обійняти, тільки ж Катаріну — ні: тут було щось таке, що ніколи, нізащо не дозволило б йому стати „відвідувачем“, і коли щось заважало, навіть виключало всяку можливість зробитись „відвідувачем“, або ж краще сказати — спробувати це зробити, то не повага до неї, Труди, не оглядка на неї адже вона розуміє, що він має на увазі,— а повага до Катаріни, так, повага, майже схиляння, навіть більше; ніжне схиляння перед її, так, так, дідько його бери, невинністю, яка навіть щось більше, більше, ніж невинність — він не знає підхожого вислову. Можливо, річ тут в оцій її незвичайній сердечній стриманості, дарма що він на п'ятнадцять років старший від Катаріни і, бог тому свідок, досяг дечого в житті,— оте, як вона взялася за своє занапащене життя, виправила, організувала його, саме оте стало б йому на заваді, якби в нього взагалі зродилися такі думки, бо він побоявся б зруйнувати її життя, швидше її саму, адже вона така вразлива, така з біса вразлива, і якби виявилось, що Алоїс і справді той „відвідувач“, то він, просто кажучи, „дав би йому помордаса“; атож, Катаріні треба допомогти, допомогти: їй не до снаги всі оці пастки, допити, опитування, тепер уже запізно, але протягом дня йому необхідно розшукати Катаріну...— в цьому місці його повчальні міркування урвала Труда, заявивши з властивою їй незрівнянною сухістю: „Щойно під'їхав відвідувач“.

Тут слід відразу ж зауважити, що Блорна не дав помордаса Штройбледерові, який справді підкотив у шикарній машині, взятій напрокат. Хай тут не тільки тече якмога менше крові, але й зображення фізичного насильства, якщо без нього ніяк обійтися, зведеться до того мінімуму, до якого зобов'язує наш звіт. Це аж ніяк не говорить про те, що атмосфера у Блорнів трохи розрядилась — навпаки, зробилося ще незатишніше, бо Труда Блорна, і далі помішуючи каву в чашці, не змогла утриматись і зустріла давнього друга словами: „Привіт, відвідувачу“.—„Гадаю, Труда знову мовила влучно“,— зніяковіло озвався Блорна. „Еге ж,— сказав Штройбледер, тільки дозвольте запитати, чи завжди це доречно?“

Тут можна зауважити, що стосунки між пані Блорна та Алоїсом Штройбледером якось дійшли до нестерпного напруження, коли той був спробував якщо й не спокусити її, то бодай серйозно пофліртувати з нею, і вона в своїй сухій манері дала йому зрозуміти, що хоча він і вважає себе невідпорним, однак він зовсім не такий, у всякому разі, для неї. Беручи до уваги такі обставини, можна зрозуміти, чому Блорна відразу завів Штройбледера до свого кабінету, попросивши дружину залишити їх самих і в цьому проміжку („Між чим?“ —спитала пані Блорна) зробити все, все, щоб розшукати Катаріну...

Чому власний кабінет може видатись таким огидним, захаращеним і брудним, дарма що ніде ані порошинки і все на належному місці? Чому червоні шкіряні крісла, в яких залагоджено стільки справ і проведено стільки довірчих розмов, у яких справді зручно сидіти й слухати музику, нараз робляться такими осоружними, книжкові полиці — бридкими і навіть Шагал на стіні з власноручним написом — підозрілим, начебто виготовлена самим художником підробка? Попільниця, запальничка, штоф для віскі — що можна мати проти цих сумирних, хоча й дорогих речей? Що робить такий тяжкий день після такої тяжкої ночі настільки нестерпним і напруження між тобою й твоїм давнім другом настільки сильним, аж ніби іскри летять? Що можна мати проти ніжно-жовтих стін, оздоблених модерною, сучасною графікою?

— Так, так,— мовив Алоїс Штройбледер,— я прийшов, власне, сказати, що в цій справі мені твоя допомога уже й не потрібна. У тебе знову здали нерви, там, на аеродромі, під час туману. Годину по тому, як ви втратили самовладання чи то терпець, туман розвіявся, і ви ще могли б бути тут десь на 18.30. Ви могли б навіть, якби були спокійно поміркували, зателефонувати ще з Мюнхена на аеродром і дізнатись, що літаки вже літають. Та забудьмо про це. Кидаймо грати міченими картами: якби навіть ніякого туману не було і літак вилетів за розкладом, ти б однаково прибув запізно, бо вирішальну частину допиту було давно закінчено і вже годі було чомусь завадити.

— Я однаково не можу воювати з ГАЗЕТОЮ,— сказав Блорна.

— ГАЗЕТА,— відповів Штройбледер,— не становить жодної небезпеки, вона в руках Людінга, але ж є й інші газети, і я можу примиритися з будь-якими заголовками, тільки не з тими де я фігурую заодно з бандитами. Романтична історія з жінкою принесла б мені щонайбільше родинні неприємності але не громадські. Навіть фотографія з такою привабливою особою, як Катаріна Блум, не зашкодила б; взагалі теорію про чоловічі відвідини не візьмуть до уваги, а прикрасу або лист... Атож, я подарував їй досить коштовну каблучку яку знайшли, і написав кілька листів, від яких знайшли всього один конверт,— усе це не ускладнить справи. Кепсько те що оцей Тетгес пише для ілюстрованих газет під псевдонімом речі, яких йому не можна надрукувати в ГАЗЕТІ, і що — атож — Катаріна обіцяла йому інтерв'ю. Я дізнався про це кілька хвилин тому від Людінга, який теж за те, щоб дати Тетгесові інтерв'ю, бо ж на ГАЗЕТУ можна вплинути, тільки не на інші журналістські дії Тетгеса, що їх він здійснює через підставну особу. То ти що — не в курсі справи?

— Не маю ні про що уявлення,— відказав Блорна.

— Дивний стан у адвоката, чиїм мандантом я все ж виступаю. Ось що буває, коли безглуздо гається час по тряских розгойданих поїздах, замість вчасно зателефонувати до метеослужби, де б вас повідомили, що туман невдовзі розвіється. Ти, мабуть, і досі не зв'язався з нею.

— Ні, а ти?

— Ні, з нею самою — ні. Знаю тільки, що десь із годину тому вона телефонувала до ГАЗЕТИ й домовилася з Тетгесом про спеціальне інтерв'ю на завтра після обід. Він погодився. Та є ще одна заковика, яка завдає мені більше, куди більше прикрощів, викликає справжній біль у шлунку (тут обличчя Штройбледера хворобливо скривилося, а голос затремтів),— можеш лаяти мене від завтра скільки хоч, бо я справді зловжив вашою довірою, та з другого боку, ми дійсно живемо у вільній країні, де дозволене й вільне кохання, тож, повір мені, я зроблю все, щоб допомогти їй, навіть поставлю на карту свою репутацію, бо — смійся, як хочеш — я люблю цю жінку, та ба: їй уже не допоможеш, мені — ще можна, а вона просто не дозволяє допомагати собі...

Ну а щодо ГАЗЕТИ ти теж не можеш допомогти їй, оборонити від цих свиней?

— Боже мій, не бери ти так близько до душі ГАЗЕТУ, хоча вона й вас уже взяла на зуби. Не час нині сперечатися про бульварну журналістику та свободу преси. Одно слово, я хотів би, щоб ти був присутній на цім інтерв'ю як мій та її адвокат. Річ у тім, що найделікатніше досі не випливло ні при допитах, ані в пресі, а саме: півроку тому я ледве не силою нав'язав їй ключа від нашого будиночка на двох у Кольфорстенгаймі. Ні при обшуку помешкання, ні при особистому обшуку ключа не знайдено, та вона має його або ж, у кожному разі, мала, якщо просто не викинула. Хай це була сентиментальність, називай, як хочеш, але я хотів би, щоб вона мала ключа від будиночка, я не хотів відмовлятися від надії, що вона колись навідає мене там. Повір мені, я б допоміг їй, заступився за неї, навіть пішов би туди й признався: дивіться, я і є той відвідувач,— тільки ж я знаю: вона відмовиться від мене, а від свого Людвіга — ніколи.