Розділ «Оповідання»

Яка ж то мужня мати —

мужніша мужів — вона!

Знай же, юначе-брате:

хоч би де по світах блукав ти,

вона спокою не зна[44].

Те, що в Кельні мав відбутися всесвітній конгрес перукарів, у якому погодилися взяти участь двадцять країн, і що на ньому вперше має присуджуватися звання чемпіона світу з урученням встановленого доктором Леєм перехідного призу, сповнить законною гордістю всіх німців, принаймні жителів самого Кельна.

Коли я ще повідомлю тут про певні заходи спілки кролівників у Бергіш-Гладбаху, то не для того, щоб висміяти цих добропорядних людей. І не з якихось композиційних міркувань у зв'язку з вищезгаданим конгресом зоопсихологів, а заради якогось почуття справедливості, особливо через те, що в цьому містечку живе дехто з моїх друзів. Бергіш-Гладбахська спілка кролівників оголосила про щорічну екскурсію членів спілки та їхніх сімей, яка цього разу не мала точного маршруту, і запросила приятелів та доброзичливців спілки приєднатися до розваги.

Що в тому самому місті спілка ветеранів оголосила щомісячну перекличку, а місцевий комітет націонал-соціалістської організації «Сила з радості» обіцяв веселі й повчальні години, я згадую тільки задля повноти картини.

З обачності мушу згадати тут іще про кілька дрібничок — бо хоч про них «малі діти знають», та можна припустити, що їх знає не кожен дорослий, отож я з обачності ще раз наводжу тут те, що «малі діти знають»:

Що десь близько 22 вересня того року, а може, якраз того дня в Берлінському інституті кайзера Вільгельма, в Далемі, відкрито новий тип ядерної реакції, нині знайомий нам усім. А ще через кілька місяців із властивою науці максимальною обережністю опубліковано було перше повідомлення про наслідки досліджень, і за місяць фізики-ядерники в усьому світі вже знали, що атомна бомба технічно можлива і що це провіщає нову епоху.

Що того дня, 22 вересня 1938 року, англійський прем'єр-міністр Невіл Чемберлен приїхав до Бад-Годесберга, щоб обговорити так звану «Судетську кризу», це знають не тільки малі діти, а майже кожне немовля, і я, повторю, нагадую про це тільки для дорослих. «Коли Чемберлен,— пише один літописець того вікопомного дня,— їхав туди з Кельна, він з явною радістю дивився з вікна на залиту сонцем Рейнську долину й виявляв цілковите задоволення, що йому показують цю символічну картину волі й простору. Він сфотографувався з тією приязною й відкритою усмішкою, що до наступного дня немовби облетіла весь світ і прославила його».

VIII

Моя трирічна онука ніколи не каже мені «дідусю» — тільки «ти» або «Вільгельме»; і коли говорить про мене з іншими, теж каже «він» або «Вільгельм». Тому я завжди розгублююсь, коли вона запитує мене про свою бабусю. Тоді я, гуляючи з нею по пристані Лея понад Франконськими верф'ями, аж до набережної кайзера Фрідріха й назад (повільно, бо я нетвердий у ногах), розповідаю їй про Анну Бехтольд, мою тещу; як вона за свої сутички з польовими жандармами сиділа в Зігбурзькій в'язниці й двічі тікала — раз до Грембергофена, а другий — до Кельна-Дейца, і обидва рази попадалася. Я змальовую це романтично і таким тоном, яким переповідають баладу про Ганнеса-Лупія; у мене бомби зі свистом летять з неба, вибухають гранати, а жандарми постають у всій своїй страшній войовничості. Тоді маленька Гільда нетерпляче смикає мене за руку й нагадує, що вона хоче послухати не про свою прабабусю, а про бабусю. Я починаю підніматися і спускатися по гіллі генеалогічного дерева, поки добираюсь до потрібної гілки й розповідаю про Катаріну Бертен, матір її батька, а мого зятя, даму, якої я по змозі уникаю, хоч вона — красуня, одного віку зі мною і свого часу дехто намагався зісватати мене з нею: вона для мене занадто схожа на пустотливий гурт моїх кузин, про ігри в фанти з якими у мене лишилися похмурі спогади — ще похмуріші, ніж кімната отієї жриці кохання Герти, з якою я так багато листувався, хоч і не у власній справі. Страхітлива безособовість фахової порочності — а Герта служила коханню п'ять років — повернула їй щось майже як цноту. («Він справді загинув?» —«Так».— «Ви бачили це власними очима?» — «Так».— «Де?» — «Ох...— І навіть без ніякого перебою.— А він так любив пудинг з патокою!»)

— Звичайно, Бертени — це прадавній кельнський рід, ще з...

Та ні, онука обома руками смикає мене за руку, наче за мотузок від дзвона. Бабуся — це для неї Гільдегард. Нелегко уявити собі, що існує на світі хтось такий, хто думає про Гільдегард, як про свою бабусю. Що я можу розповісти про неї? Нічого. Що вона була білява й дуже мила, любила гардини, а також книжки та герань; що їй у Батто завжди відпускали більше яєць, ніж належало на картки? Хто може зобразити невинність? Я не можу. Хто може зобразити щастя й блаженство кохання? Може, показати Гільдегард своїй трирічній онуці, як медкомісії: чисто вимитою й голою? Ні, даруйте. Може, змалювати три десятки наших спільних сніданків — кожен окремо? Ні! Пояснити трирічній дитині, що таке самовільна відлучка з військової частини, неважко, але з якої військової частини — на це я не спроможен. Що людина починає ставати людиною тоді, коли вона відлучається з будь-якої військової частини — цей досвід я тут цілком відкрито передаю майбутнім поколінням, як пораду. (Тільки обережно, коли стріляють! Є такі ідіоти, що ціляться і влучають!) Перед онукою я обмежився варіацією в дусі художника Шпіцвега: гарненька молода жінка у вікні мансарди поливає з жовтої поливачки герань у ящику на підвіконні. На задньому плані—«Ідіот» Достоєвського, «Пальма Кункель», казки братів Гріммів та «Міхаель Кольгаас» у кухонній шафці між двома порцеляновими вазочками, на яких написано «Рис» і «Цукор», перед шафкою дитяча коляска, а в ній бавиться немовлятко, якому хтось (це я! Я з каяттям б'ю себе в груди!) зробив торохтілку з мотузочки та пряжок від солдатських ременів. На пряжках можна в бінокль розглядіти зображення прибраної колосками лопати. («То була моя мама?» —«Так»). Коли я йду гуляти не до пристані Лея й Франконської верфі, а до Деревного ринку і Байєнштрасе, та ще даю себе затягти до алеї на Убіррінгу, то тут онука з дитячою впертістю невблаганно тягне мене в ту вулицю, назву якої я колись виказав і зрадив її місцезнаходження. («Де ж стояв будинок?» —«Отам».— «А де була ваша кімната?» — «Приблизно отам».— «А як же мою маму не вбила бомба?» —«Вона була в бабусі».—«Тобто — в прабабусі?» — «Так»). Я урочисто обіцяю (і збираюсь дотримати цієї обіцянки), що колись прочитаю їй уголос «Ідіота», «Міхаеля Кольгааса» і «Пальму Кункель». Казки братів Гріммів я їй уже читав. Наші прогулянки в напрямку Байєнштрасе закінчуються звичайно відвідинами прабабусі. Там п'ють каву (я не п'ю), їдять кекс («пудинг», що його в інших містах називають «бабою» і якого я не їм), курять сигарети (я не курю), проказують молитви (я не проказую). Я тим часом стою біля вікна, заклавши руки за спину й дивлюсь на браму Северина. Коли над містом пролетить літак (чи «промайне», як дуже образно пишуть у газетах), мене раптом починає тіпати, майже як епілептика, що свідчить про не дуже міцне здоров'я, і принаймні тепер кожен побачить те, що давно збагнув досвідчений читач: я — невротик. Ці напади іноді тривають досить довго: йдучи додому, я через силу тягну ноги, руки в мене тремтять. Недавно одна жінка, показавши на мене пальцем, голосно й виразно сказала своєму синові, хлопцеві років п'ятнадцяти:

— Глянь на нього, типовий випадок хвороби Паркінсона.

Хоча це не так. А через те, що, побачивши землечерпалку, я теж починаю тіпатись і пошепки кажу сам до себе: «Праця дає волю», один молодий чоловік сказав якось мені в спину: «Цей теж з отих». А що я після поранення в голову ще й заїкаюсь і можу без запинки тільки співати (а що ж краще підходить для співу, ніж: «В німців жінка, в німців вірність, і вино, і пісня влад...»), то й через це на мене часом кажуть: «Цей теж з отих!» Я звик до цього. Якщо взяти до уваги, що в мене при чистих руках майже завжди під нігтями — бруд і той факт, що я не претендував на пенсію для потерпілих від війни, а отже, не маю документа, який засвідчував би походження моїх явних фізичних розладів, то зрозумілою стане наклейка на мене «Цей теж з отих». А я вперто не хочу апелювати до здорового людського глузду.

Поради я приймаю тільки від тещі. «Поголись. Більше дбай про фірму. Не гризися через отого Бертена, хоч він, на жаль, узяв твою дочку. Невже нема кому пришити тобі гудзика? Іди сюди!»

Справді: шити я зовсім не вмію, і я залюбки зображу в альбомі багато-багато гудзиків, відірваних протягом мого життя від двадцяти одного до сорока восьми років — круглих і довгастих. Нехай читач розмалює і круглі, й довгасті — як захоче. Коли надумає так, хай зробить з круглих ромашки або стокротки; може зробити з них монетки, або годинники, або місяці вповні, чи круглі цукерниці, чи розетки — все, що кругле, дозволяється його фантазії як варіації місяця. Читач може зробити з моїх гудзиків партійні чи ще які значки. Довгасті гудзики, як ото на мисливських куртках або піжамах, завжди пришивають надто вільно, і з них добре зробити цукерки-квасолинки, півмісяці, ванільні ріжечки або коми, ялинкові прикраси або ж серпики. Для кожного року свого життя до 1949-го я щедро виділяю десяток круглих, для кожного року після 1949-го — по півдесятка круглих та довгастих та ще кілька відірваних застібок-блискавок, які чудово можна перетворити на малюнку в тернові кущі або в колючий дріт. Малесенькі гудзики від сорочок — на жаль, вони бувають тільки круглі — ми просто порозсипаємо по малюнку жменею, наче цукор по готовому печиву. Дірок на панчохах та на сорочках теж вистачає, і це особливо вигідно для нишпорок, бо навіть малі діти знають (я це знов нагадую для дорослих, бо в них така слабка пам'ять), що для археології немає нічого важливішого за дірку. У такого вдівця, як я, що завжди вперто відмовлявся чистити черевики, вистачає дірок. Недавно один із небагатьох чистильників чобіт, яких тут можна знайти, докірливо сказав мені: «Ви, здається, навіть не знаєте, що таке начищений черевик». Я певен, що він колись був фельдфебелем, а повчати люблять усі німці. Моя теща не повчає мене, а тільки обсмикує, знімає пушинки з пальта, поправляє плечі — дві ватні підкладки, вшиті «для фасону» в піджак і в пальто,— нахиляється, щоб затягти й застебнути ремінці на черевиках (а не попустити). Вона надіває на мене капелюх і поправляє так, як годиться (тобто так, як носили капелюхи, коли їй було двадцять років), а тоді раптом заливається слізьми, обнімає мене, цілує й заявляє, що я завжди був їй ріднішим за власних синів, крім, звичайно, Ангела, бо той був для неї «навіть більше, ніж син». Свого сина Йоганнеса вона називає просто: «скиглій», невістку — «зайвий тягар»; а чоловіка — «зрадник пролетаріату»; відколи той завів ще й пуделя (жовтий нашийник, жовтий ремінець), він для неї більше не існує. «Ми більше ніж просто розлучені». А коли вона ще й додає: «Ти все ще у самовільній відлучці»,— я розумію, про що йдеться.

Час від часу я запрошую її на обід, потім катаю в таксі по Кельну, щоб вона побачила, як можна зруйнувати зруйноване місто. Я беру рахунок за обід (теща любить попоїсти й уміє вибрати «смачненьке») та за таксі, а потім пишу на рахунках: «Нарада між компаньйонами». Мій страшенно високоморальний і педантичний помічник у справах фірми щоразу після цього жовтіє на виду — по-перше, тому, що треба писати «з», а не «між», а по-друге — «це взагалі некоректно». Нещодавно в таксі теща «пронизливо» подивилась на мене своїми темними очима й сказала: