Розділ «Оповідання»

В ту мить, коли Гільдегард впала в мої обійми, відчинилося троє дверей; з кухні вийшла пані Бехтольд, зі спальні — старий, а Йоганн та Антон — зі своєї кімнати, і всі четверо в унісон заспівали свій хорал: «Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний», а п'ята, Гільда, безмовно й щасливо ридала в мене на грудях.

Розумний читач не далі, як тут, збагне те, що і я, і він повинні пояснити менш розумному читачеві: твір цей справді має стати чистою ідилією, де запах убиральні відіграватиме ту роль, яку в інших творах — запах троянди, і в якій прокльони на адресу війни будуть відсутні чи принаймні дуже обмежені, а питання про нацизм буде зачеплене тільки мимохідь, десь між нежиттю та сірчаними дощами. А коли на одній із дальших сторінок ми з Ангелом, хоча й не одночасно, все ж таки обидва вступимо до СА — хай навіть фіктивно, адже служили ми десь-інде й ніколи не надягали отієї жахливої форми штурмовиків,— однаково кожен зрозуміє, що краще було б мені народитись десь у Балагадеріні й мати на своєму письмовому папері водяний знак не в подобі герба міста Кельна, а в подобі ірландської арфи. Даремно я вродився німцем, та ще й у Кельні, і коли я ще визнаю, що після війни взяв на себе батькову кавову фірму й тепер, як тільки можу, намагаюсь не журитися й не тривожитись, якщо оборот останнього року виріс на три й сім десятих проценти, тоді як у передостанньому він виріс на чотири й дев'ять десятих проценти, порівняно з попереднім, то стає ясно, що мої шуряки мали рацію, давши мені прізвисько «мімоза». Я марно намагаюсь угамувати преміальними неспокійну вдачу свого повіреного. Моїх натяків на вогняну колісницю, що забрала на небо Іллю-пророка, він не розуміє, як і того, що я дозволяю своїй трирічній онуці бавитись нашими складнющими й дуже дорогими обчислювальними машинами; а коли я підсовую фінансовій управі рахунки за їх ремонт, мій повірений обурюється, засмучується, точнісінько так само, як із того, що я називаю ці досягнення науки «вдосконаленими ткацькими верстатами». Його побоювання, що все «котиться з гори», не лякає мене. А куди ж йому котитись? Я щоразу, спускаючись до набережної Лея і походжаючи попід Франконською верф'ю, ледве стримуюсь, щоб не кинутись у темні води Рейну. Тільки онука стримує мене та думка про тещу. Нащо мені торгівля кавою, коли я п'ю тільки чай?

Батько й тесть мене не стримують. Їхній вік перевів їх через новий поріг до втіх, таких же старезних, як і той мотлох, у якому вони порпаються. Вони «зовсім злилися з Кельном», і аж ніяк не мудрість, а тільки підупала чоловіча снага перешкоджає їм замість хихотіти та сибаритствувати вдаватись до амурних утіх. Старий Бехтольд, чия робітницька прямота імпонувала мені колись, став украй вишуканим, і тепер, коли старигани, облизуючись, вилазять із свого шурфу, виносячи якийсь камінь або черепок, на якому щось подряпано, вони нагадують мені собак. Їхнє хихотіння зміцнює в мені підозру, що всі ми — і Ангел, і Гільдегард, і я — були тільки принадою; кожне принада для кожного; а в глибині сцени весь час, напевне, хтось хихотів. Те, що траплялося з нами, або те, що робили ми, завжди було комусь вигідне — чи то ми відважували каву, чи то чистили вбиральні, підставляли себе під кулі, кохали, вмирали. Смерть моєї матері була вигідна: Бехтольдам, мені, навіть моєму батькові, що вже «не міг дивитись на її страждання»; і навіть їй самій, бо вона не могла терпіти отих пик і отих мундирів, вона не була досить побожна й досить невинна, досить досвідчена й досить зіпсута, аби жити в клоаці. Те, що сказав євангелічний пастор над її могилою, було таке прикре, що я не хотів би його повторювати. Деякі форми вияву лицемірства я поминаю з неземною ввічливістю. Сподіваймося, що, коли залунають сурми Страшного суду, ангели не запхають йому в рот цілу гору цукрової вати — всіх тих слів, які він вимовив у житті.

Висловлюючи після похорону співчуття мені й моєму батькові, він несхвально глянув на моє цивільне вбрання й суворо прошепотів: «А чому ви не в своїй почесній формі?» І за це зауваження я оголошую його найнесимпатичнішою постаттю в цьому творі, куди несимпатичнішою за того начальника, що примушував нас плазувати по-слимачому в цій почесній формі. Я тільки мовчки показав пасторові свої брудні нігті — на знак протесту. То був єдиний зухвалий вчинок, яким я можу похвалитися. Я знов побачив його аж за двадцять років на весіллі своєї дочки — він виявився дядьком мого зятя — і знову показав йому свої (тепер чисті) нігті, але то вже було не зумисне зухвальство, а чисто рефлекторний рух, як це відомо кожному психологові. Він почервонів, мов буряк, почав затинатись на кожному слові й не прийняв нашого запрошення на сімейний сніданок; зять і досі злий на мене, бо я порушив «гармонію дня».

Нехай це забігання вперед та вертання назад не дратує читача. Адже кожен школяр не пізніш як у сьомому класі дізнається, що це називається зміною планів розповіді. Це так само, як позмінна робота на фабриці; тобто у мене ці зміни позначають місця, де я повинен знов застругати олівця, перше ніж наносити на папір нові штрихи й крапки. Тут ви бачите мене двадцятиоднорічним, двадцятитрьохрічним, потім — двадцятип'ятирічним, а врешті — майже п'ятдесятирічним. Мене можна побачити женихом, чоловіком, потім удівцем, потім дідом; а майже двадцять років займуть несписані сторінки, на яких я покладу тільки контури, але нічим їх не заповню... Що ж, застругавши олівця, вернімось до одного з давніших планів: «Пополудні 22 вересня 1938 року, чверть на шосту».

VI

Пролунав вітальний хорал, я відчуваю у себе на шиї й щоці сльози Гільдегард, а пасемце довгої коси, по-лохнерівському білявої, лежить на моїй білій сорочці. З розчинених дверей кухні пахне свіжозавареною кавою (хто запарить мені чай у цьому домі?) й свіжоспеченою бабкою (яку ще називають пудингом). У відчинених дверях спальні я бачу мольберт Антона Бехтольда з картиною — мішанина жовтих і фіалкових кольорів, у якій недвозначно (на мій смак — занадто недвозначно) можна розпізнати голу жінку, що лежить на фіалковій канапі. Ще в одних розчинених дверях видно цілий стос вичинених рудих шкур розміром десь так п'ятдесят на вісімдесят сантиметрів, шевський ослінчик і сигару, що чадить у велетенській попільничці, яка має форму ставка з лебедями. Старому Бехтольдові після невдалого суду і вдалого, хоча й не шахрайського, банкрутства довелося закрити свою шевську майстерню, і він тепер лагодив взуття у себе вдома, та ще й заробляв як агент по продажу шкіри «не на хліб, ні, який там хліб! Добре, як на воду» (слова моєї тещі).

Збентежена мовчанка,— мабуть, така буває після того, як відбувається чудо. Якби хтось надумався спитати: «Звідки Бехтольди знали, що ви приїдете, хоча їм було відомо, що ваша мати померла,— до речі, від чого вона померла? — і як міг Енгельберт так швидко повідомити їх, що вони встигли так добре підготуватись і прийняти вас?» — я зміг би дати тільки одну щиру відповідь: здивовано знизати плечима. Такою відповіддю я вже довів до розпачу багатьох цікавих. Коли я ще заявлю, що наш військовий табір був більш як за триста кілометрів від Кельна, серед тих лісів, де народилася більшість казок братів Гріммів; і що, хоч Ангела ніколи не випускали з табору, Бехтольди все ж, мабуть, знали, що я маю приїхати, але не знали, що моя мати померла, то можу тільки згадати спеціальних гінців англійської королеви або передачу звісток за допомогою африканських тамтамів; принаймні я не знаю іншого пояснення. І враз серед збентеженої мовчанки старий Бехтольд, похитавши головою так, що мені аж моторошно стало (я подумав, що так хитає головою кат), промовив: «Найкраще покінчити з ним зразу». Мене вирвали з обіймів Гільдегард, потягли до мольберта й зачинили за мною двері. Я побачив двоє неприбраних ліжок, поличку з підозріло невеликою кількістю книжок (від семи до десяти), зате багато картин, серед них щось із дванадцять свіжих, які належали до задуманої Антоном серії «Гріхи» («Гріх буржуа», «Гріх міщанина», «Гріх пролетаря», «Гріх церковника» і так далі). Мене притиснули до дерев'яного умивальника, Йоганн тицьнув мені в руку шкіряну чашечку для гральних костей; зажадав, щоб я «випробував своє щастя». Я потрусив чашечкою й перекинув її на підлогу — це була моя перша й остання гра в кості, проте Антон і Йоганн оцінили мою техніку схвальними кивками. Я викинув дві «п'ятірки» й «шістку»; тоді Йоганн розлючено замахнувсь на мене прикуреною цигаркою й вигукнув: «Ах ти зас...ць!» (Цитата)! Мушу для уточнення додати, що ці обидва Бехтольди, на відміну від Ангела, були темноволосі, невисокі на зріст, жилаві й носили мефістофельські вусики. Обидва вони викинули жалюгідні «двійки» й «трійки», і я несміливо спитав, на що ми граємо; тоді мені знову мовчки тицьнули в руку чашечку, і коли в мене цього разу випали дві «п'ятірки» й «четвірка», в них обох вихопилися чорні слова, що їх я обмину з такою самою неземною терпимістю, як і священикове лицемірство. Деякі форми чоловічої відвертості в термінах із сексуальної сфери для мене підозрілі, наче патока,— хіба що це професіональний жаргон сутенерів. Правда, я й сам мав знайомих сутенерів, а тому був у цьому відношенні досить вибагливий і чутливий до стилю, тому я не почервонів, хоча Бехтольди, видно, сподівалися цього. Я упрів, відчув, що від мене раптом знову почало тхнути, але, тільки вигравши втретє, я дізнався, на що ми граємо: хто з трьох братів Бехтольдів візьме на себе тяжкий жереб і вступить до СА. А мене обрали заступати в грі Ангела. Колишній однокласник старого Бехтольда, який, між іншим, постачав шкіряними виробами загони штурмовиків у кельнських районах Центр-Південь, Центр-Захід і Центр-Північ, натякнув йому, що він, Бехтольд, може сподіватись на «солідні замовлення, якщо хоч один із твоїх синів вступить до наших лав». Тому справді, незважаючи на всі заперечення тещі, один з них таки подав заяву до СА, і це був — дарма що в кості виграв я — саме Ангел, а я не захотів лишити його самого й теж подав заяву; і нас обох, на наше нещастя, прийняли, хоча головний начальник дав нам найгіршу характеристику, а я навіть не зміг подати свідоцтва про хрещення; та пояснити всю цю плутанину, ще й пояснити правдоподібно, я не здатний. І для цієї сторінки альбом а «Розмалюй сам» я пропоную безладні карлючки кольоровим олівцем, які мають означати стилізовані хащі. А коли я ще визнаю, що я під час війни щоразу — таки щоразу — на різдво (хоч би де воно застало мене, хай навіть у в'язниці, як це одного разу було) одержував посилочку — двісті п'ятдесят грамів печива, три сигарети і два великих медяники — зі зворотною адресою: «Штаб загону СА, Кельн Центр-Південь» і гектографічний лист, що починався словами: «Нашим братам-штурмовикам на фронті» і був підписаний: «Ваш командир загону, що бажає вам усього найкращого»,— то кожен знатиме, що мене цілком слушно зачислено до категорії людей, які мали вигоду з нацизму, дарма що старий Бехтольд так і не одержав того замовлення і не продав СА жодного квадратного сантиметра шкіри. Прикро знати, що ти зробив дурницю, а ще прикріше — коли та дурниця була даремна. А все ж це признання дає мені змогу підказати досить ефектне заповнення для цієї сторінки альбома, що відображатиме шість років мого життя: аркуш картону, приблизно шість на вісім сантиметрів.

Не хочу обминути й іще одного персонажа цієї повісті, що лишився живий, крім мене, мого батька, тещі та тестя: мого шуряка Йоганна. Після гріховної молодості він справді загартувавсь і очистивсь на війні, повернувся додому, щиро відданий вірі своїх батьків, у чині піхотного фельдфебеля, скінчив університет, одержав диплом і обрав собі почесний фах — торгівлю тканинами, а про свого покійного брата він не хоче й чути, бо той був «баламутом-ліваком». До мене він ставиться з недовірою, бо на мені ще лежить тавро колишнього штурмовика. Звичайно, саме з огляду на ангельську терпимість я не хочу нагадувати йому про сценку з гральними костями в спальні моїх шуряків. Якби я спробував йому це нагадати, він би, мабуть, глянув на мене як на брехуна.

Коли я не згадую тут ні своєї доньки, ні онуки, ні зятя, ні тещі, як уцілілих чи просто живих, то це тому, що маю щодо них певний намір. Я використаю їх для завершення цього ідилічного альбому, в тому порядку, в якому зростають мої симпатії до них. Я трохи обтешу їх і стилізую, щоб вони добре лягли в мурування каплиці й прикрасили споруду.

Коли теща наполягала тоді на негайному весіллі, це було не з розрахунку, хоч вона й признавалась мені, що була дуже рада «так добре влаштувати дочку». Її турбувала легалізація й санкціонування того, що вона називала «відвертою чуттєвістю» і «постійними усамітненнями». Вона відверто визнавала й те, що боїться «нешлюбних або невчасних онуків — тих, що народжуються надто скоро після весілля». Оскільки я був повнолітній, а фотокопіювальні машини працювали на повних обертах, забезпечуючи всіх довідками про «арійське походження», і будь-яку довідку можна було дістати швидко й за невелику ціну (крім мого свідоцтва про хрещення), після квапливого й сумного похорону (моєї матері) відбулося поквапне весілля, від якого лишилось навіть фото. Гільдегард на цьому фото здається несподівано сумною, а обидва шуряки дивують глузливими усмішечками. Є й посвідка про шлюб із свастиками та орлами, де я вписаний як «студент-філолог, що перебуває у даний час на службі». Оскільки Гільдегард побажала, щоб наш шлюб був також освячений церквою, є й церковне свідоцтво з печаткою парафіяльної церкви святого Іоанна Хрестителя. Весільний сніданок відбувся на квартирі Бехтольдів («Ні, без цього я не згодна!»), імпровізували й кадриль та полонез, перш ніж нас відпустили в поквапно найняту мебльовану кімнату (двадцять п'ять марок за місяць) поблизу Хлодвігплац, щоб ми почали там подружнє життя, яке мало тривати двадцять три години, але тривало майже тиждень. Коли молоді, та навіть і старші читачі скажуть, що це занадто короткий час, я дозволю собі зауважити, що багато шлюбів двадцятирічної давності не тривали й тижня, і якщо той факт, що мене арештували й відвели вже до іншого недобровільного товариства не першого, а аж сьомого дня, викличе недовіру чи зневагу читачів до тодішніх властей, я повинен пояснити все стійкістю всього Бехтольдівського клану та мого батька, які заявили, ніби ми поїхали «невідомо куди». Хто нас виказав, ми так і не з'ясували. Мене заарештували в крамниці Батто «Сир-масло-яйця» на Северинштрасе, коли я, ще в оливково-зелених штанях, із сумкою в синю й білу смужечку, купував (уже на картки) масло та яйця нам на сніданок (свіжі булочки вже були в сумці), а Гільдегард прибирала в нашій кімнаті. Отупілий у своєму блаженстві, наче лунатик, я сприйняв двох типів у оливково-зеленій формі, що схопили мене за руки, як лихий сон, а крик гарненьких продавщиць — як вияв симпатії (що, до речі, так і було). Я почав пручатись, вигукувати (всупереч звичці) прокльони, та й згодом під час допитів виявляв не каяття, а те, що в протоколах делікатно назвали «норовливістю й пихою» і кілька тижнів, які мені ще належало пробути в казарменому товаристві, я відсидів по всіляких тюрмах та підвалах і з них кілька днів — у Кельнській міській в'язниці, звідки послав письмову заяву про те, що хочу вступити в штурмовики. Ангела, я не побачив більш ніколи, Гільдегард — тільки через двадцять один місяць. Нам дозволили обмінятися кількома листами; але лист, що проходить цензуру, то для мене не лист, я посилав їх тільки на знак того, що ще живий. Ті кілька разів, коли Гільдегард нелегально провідувала мене або я її, я можу назвати тільки побаченнями, а не шлюбними взаєминами. За цей час я з відповідними характеристиками був переведений з одного казарменого товариства до іншого. Я прожив з дружиною п'ять днів у тисяча дев'ятсот сороковому році, коли народилась моя дочка, а потім іще два тижні — на початку тисяча дев'ятсот сорок першого, коли видужував після поранення в голову, якого завдав мені один француз, що мав усі підстави вважати мене за ворога. Я наткнувся на нього уночі, коли він біг через вулицю з двома кулеметами, добутими, очевидно, на збройовому складі моєї тодішньої казарми. Найдобірнішою французькою мовою, яку вживають директриси гімназій, я попросив, щоб він не змушував мене повестися з ним нечесно. Як саме, я навіть не знав. Нехай, мовляв, просто покине ті залізяки й тікає. Або навіть хай не кидає залізяк, а втікає так, щоб я міг гнатися за ним без нечемності і не наздогнати. Бо нападати на нього мені зовсім не хочеться. Але він навіть не дослухав мене, а вистрілив із пістолета мені в голову, покинув мене закривавленого на вулиці, і я опинився в дуже прикрому становищі «несподівано виявившись героєм», як сказав згодом начальник нашого казарменого товариства. Цей інцидент украй неприємний мені, я його згадую тільки з міркувань композиції.

На цьому вичерпується як воєнна, так і подружня тема, і далі в оповіданні пануватиме тільки аромат мирних троянд. Ті воєнні й повоєнні події, про які я ще муситиму згадати, задля більшої пропорційності я подам у стилізованому вигляді — або в стилі модерн, або в стилі художників Шпіцвега чи Макарта. У всякому разі, я перенесу їх в різні періоди історії мистецтва, щоб вони могли прикрашати собою поштові листівки. До війни я ставлюся не так, як любитель чаю до торгівлі кавою, а скоріш, як пішохід — до автомобілів.

VII

Саме в цій ролі, як пішохід перед автомобілями, я і тут подаю в окремому розділі трохи історичного матеріалу. Подаю його в сировому, не обробленому вигляді, користуючись не олівцем, а тільки ножицями. Кожному вільно використати цей матеріал, як він хоче: наробити з нього вирізок для своїх дітей або обклеїти ним стіни. Матеріал цей не без прогалин, навпаки їх дуже багато; хто захоче, хай склеїть собі з нього паперового змія і запустить у повітря або схилиться над ним з лупою в руці і порахує на ньому залишені мухами цяточки. Чи в збільшеному вигляді, чи в зменшеному, мій матеріал справжній. А на що він комусь придасться — мене не обходить. Може, він годиться на те, щоб обклеїти сторінки альбома, ніби жалобною рамкою. Тоді я сприймав усе це за правду, але не за реальність. Отож полишаю кожному зробити з цього матеріалу ту реальність, яка йому до вподоби.

В Ахені відбувся перший всенімецький шаховий турнір націонал-соціалістського товариства («Сила з радості»). Шахіст Йон вдався там до французького захисту, шахіст Леман — до староіндійського, Забінські — до голландського. Такий собі Тільтю виграв у такого собі Рюскіна, якого не врятував сіцілійський захист.

У Лондоні зустрілися учасники Першої світової війни — німці, англійці — і висловили своє спільне бажання, своє прагнення до справжнього миру.

У Берліні відбувся з'їзд зоопсихологів. На цьому з'їзді з'ясувалося, що зоопсихологи — союзники, соратники і колеги психологів, вони вивчають людей. Особливо переконлива була доповідь професора Йєнша про психологію курки; професор сказав, що вивчення психології курки допоможе розв'язати деякі проблеми психології людини, бо курка, як і людина, сприймає світ переважно зором. «Курка,— сказав професор,— мала б стати піддослідною твариною психолога, так само, як кріль є піддослідною твариною фізіолога».

Тоді ж таки в Берліні відбувся конгрес із питань опалення і вентиляції, на якому були докладно обговорені деякі принципи вентиляції, а також правила вентиляції, встановлені «Товариством німецьких інженерів». Якийсь заклад у Кельні, що називався «Цілерталь», обіцяв сенсаційні розваги. Мілович ставив «Гидь», драматичний театр —«Приборкання норовливої».

Іще того дня до Кельна прибули тридцять п'ять гітлерівських відпускників; їх щиро привітав якийсь високий чин і нагадав про те, що в ці дні до Рейнської області прикуті погляди всього світу.

Звичайно, вже й тоді в Європі знижувалась народжуваність.