Розділ восьмий

Спершу мені здається, що на підлозі лежить сніг, але він не холодний.

Я стаю навколішки, набираю повну жменю. Він сухий, мармурова підлога вкрита шаром цього «снігу» заввишки сантиметрів з тридцять. Він вислизає крізь пальці.

Ми пробираємось повз довгу стійку реєстрації з назвою готелю мудрованими прописними літерами, які все ще тримаються на її фасаді.

На вході ми проходимо між двома здоровенними ящиками, в котрих стирчать дерева, зовсім сухі, з покрученими вузлуватими гілками, на яких теліпається висохле, аж наче бляшане листя, і торохтить під вітерцем.

Аманда вимикає ліхтар.

Ми проходимо крізь обертові двері з вибитим склом.

Хоч надворі й не холодно, враження таке, що навколо лютує хуртовина.

Я виходжу на вулицю і дивлюся між темними будинками на небо із слабеньким натяком на червонястий відтінок. Воно світиться так, як ото буває в місті, коли небо затягнуте низькими хмарами й вогні будинків відбиваються у їхній волозі.

Але ніде немає ніяких вогнів.

Жодного вогника навколо.

Ці частинки падають, як сніг, струмують, наче тюлеві фіранки на вітрі, летять в обличчя, але не жалять холодом.

— Це попіл, — каже Аманда.

Попільна заметіль.

Тут, надворі, попелу по коліна, і в повітрі стоїть такий запах, як уранці від холодного каміна.

Мертвотний сморід згарища.

Попіл дуже густий, верхніх поверхів хмарочосів не видно. Довкола панує тиша, і тільки вітер дме між будинками й крізь будинки, і чути посвистування попелу, коли він сірими кучугурами намітається довкола покинутих автомобілів і автобусів.

Я не вірю власним очам.

У те, що я справді перебуваю в чужому світі.

Ми йдемо серединою вулиці, вітер дме нам у спину.

Я не можу позбутися відчуття, що темрява хмарочосів оманлива. Це просто кістяки, самі контури в зливі попелу. Вони більше нагадують якісь неймовірні гори, ніж щось, створене людськими руками. Деякі похилились, якісь уже попадали, а високо вгорі, де панує безжальний вітер, я чую стогін сталевих каркасів, які ще тримаються з останніх сил.