Розділ восьмий

Кругом тихо, чути тільки, як наші кроки відлунюють попереду в темряві.

У мене паморочиться в голові від голоду й спраги, і я все думаю про ті два літри води в нашому рюкзаку, в мене просто руки тягнуться вхопити їх, але я знаю, що їх треба берегти.

Тепер ми йдемо по коридору розміреною ходою.

Я тримаю ліхтарик так, щоб мені було видно кожні двері кожного кубу.

Я не знаю, що саме шукаю.

Може, якесь порушення одноманітності.

Що завгодно, може, якийсь знак, аби хоч за щось зачепитися.

А в голові тим часом б’ється настирлива думка...

Що буде, коли закінчиться вода?

Коли закінчиться їжа?

Коли сядуть батарейки, які живлять цей ліхтар — наше єдине джерело світла?

Як мені знайти дорогу додому?

Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як ми вперше ввійшли в куб ще в «Лабораторіях швидкості»?

Я втратив відчуття часу.

Я розгублений.

Виснаження навалюється на мене з такою силою, що сон здається бажанішим за воду.

Я дивлюся на Аманду. У блакитному світлі її риси холодні, але прекрасні.

У неї переляканий вигляд.

— Ти ще не голодний?

— Та не дуже.