Розділ шостий

За тридцять хвилин вони вже в човнику чортового колеса, прикрашеного гірляндами світла.

Повільно піднімаючись над видовищною набережною Неві Пір, Даніела милувалась елегантним обрієм свого міста, а Джейсон міцно тримав її у своїх обіймах.

На самісінькій вершині їхнього єдиного оберту — на висоті сорока п’яти метрів над веселощами — Даніела відчуває, як Джейсон торкається до її підборіддя і повертає її обличчя до себе.

Вони самі-самісінькі в цьому човнику.

Навіть тут, нагорі, нічне повітря підсолоджене ароматом вергунів і цукрової вати.

Сміх дітей, що кружляють на каруселі.

Радісний крик жінки, яка закотила м’ячик в лунку з одного удару десь далеко внизу на мініатюрному полі для гольфу.

Напруження Джейсона розбивається об усе це.

Він цілує її, і вона відчуває крізь його штормовку, як у його грудях серце стукає наче молотком.

Вони вечеряють у задорогому для себе ресторані, розмовляючи весь вечір так, як не розмовляли вже багато років.

І не про якихось людей, чи про «а пам’ятаєш, як...», а про ідеї.

Вони прикінчують пляшку «Темпранілло».

Замовляють ще одну.

Роздумують, чи не провести всю ніч у місті.

Даніела вже давно не бачила свого чоловіка таким пристрасним, таким упевненим у собі.

Він збуджений, знову закоханий у життя.

Десь на середині другої пляшки він зауважує її погляд у вікно, питає:

— Про що ти думаєш?

— Це небезпечне питання.

— Я знаю.