Розділ п’ятий

— Усе гаразд?

Не треба цього робити. Ні, ну справді, не треба цього робити.

Але я веду далі.

— Чисто гіпотетично, — кажу я. — Учений, професор фізики, живе тут у Чикаго. Він не такий страшенно успішний, як йому завжди хотілося, але щасливий, загалом усім задоволений і одружений, — я дивлюсь на Даніелу й згадую слова Раяна в галереї, — на жінці своєї мрії. У них є син. Вони живуть душа в душу.

— Якось увечері цей чоловік іде в бар побачитися зі своїм старим другом, приятелем по коледжу, який нещодавно отримав престижну нагороду. Коли він повертається додому, щось стається. Додому він так і не доходить. Його викрадають. Далі все тоне в тумані, але коли він остаточно прочумлюється, то виявляється в лабораторії в Південному Чикаго й усе міняється. Його будинок якийсь не такий. Він більше не професор. І він не одружений на цій жінці.

Даніела питає:

— Ти кажеш, він думає, що все змінилося. А чи й справді все змінилося?

— Я кажу так, як він все це бачить, це більше не його світ.

— У нього рак мозку, — припускає Раян.

Я дивлюся на мого старого друга.

— МРТ показує, що ні.

— Тоді, може, хтось його розігрує. Утнули таку хитру витівку, яка торкається всіх сторін його життя. Здається, я щось таке бачила в кіно.

— Менше ніж за вісім годин усе всередині його будинку було оновлене. І не просто на стінах з’явилися інші картини. Нове обладнання. Нові меблі. Вимикачі на іншому місці. Жодна витівка не буває такою складною. Та й навіщо? Це просто звичайна людина. Для розіграшу — й такі складнощі?

— Ну, тоді він божевільний, — каже Раян.

— Я не божевільний.

На мансарді стає дуже тихо.

Даніела бере мене за руку.

— Що ти намагаєшся нам сказати, Джейсоне?

Я дивлюсь на неї.

— Сьогодні ввечері ти казала, що розмова зі мною надихнула тебе на цю інсталяцію.