Розділ другий

Я знову стрибаю і цього разу мені вдається зачепитися за підвіконня обома руками. Я ледве тримаюся, але принаймні не падаю.

Коли позаду вибивають двері ванної, я вже звиваюсь у вікні.

Лейтон гукає мене, його голос зривається у пронизливий вереск.

Я вивалююсь у темряву.

Півсекунди, і я падаю обличчям на тротуар.

Підхоплююсь на ноги, приголомшений, сторопілий, у вухах дзвенить, по щоці тече кров.

Я надворі, у темному проході між двома будинками.

У рамі відчиненого вікна з’являється обличчя Лейтона.

— Джейсоне, не роби цього. Я тобі допоможу.

Я відвертаюся і біжу, в невідь, спочатку щоб хоч вибратися із цього проходу.

Так, вибрався.

Тепер кілька цегляних сходинок вниз.

Я у бізнес-парку.

Непримітні, невисокі будівлі групуються навколо похмурого озерця з підсвіченим фонтаном посередині.

Вже пізно, тож не дивно, що довкола ані душі.

Я швидко проминаю лавки, підстрижені кущі, альтанку, знак зі стрілкою під написом «ДО ПІШОХІДНИХ ДОРІЖОК».

Кидаю погляд через плече: будівля, з якої я щойно втік, п’ятиповерхова, непоказна, нічим не примітний приклад архітектурної посередності, на виході з якої товчуться люди, ніби оси біля потривоженого вулика.

У кінці озерця я сходжу з тротуару й перебираюся на гравійну стежку.

Піт випікає мені очі, легені палахкотять, але я й далі розмахую руками й крок за кроком іду вперед.

З кожним кроком вогні бізнес-парку залишаються все далі й далі позаду.