Розділ тринадцятий

Підходить жінка в чорній футболці й потертих джинсах. Рудоволоса і Татуюванням навколо правиці, вкритої ластовинням, вона скидається на циркачку-стрільця Анні Оуклі. «...право людей на зберігання і носіння вогнепальної зброї не повинно порушуватися».

— Чи можу вам допомогти? — запитує вона.

— Так, я хочу придбати пістолет, та, по правді, зовсім у цьому не розбираюсь.

— Навіщо він вам?

— Для захисту домівки.

Вона витягає з кишені зв’язку ключів і відчиняє вітрину, перед якою я стою. Я бачу, як її рука ковзає під скло й дістає чорний пістолет.

— Отож, це — «Глок 23». Сороковий калібр. Австрійського виробництва. Висока убійна сила. Можу вам також запропонувати суперкомпактну модель, якщо вам потрібне щось менше і якщо у вас є дозвіл на приховане носіння зброї.

— І він може зупинити нападника?

— Авжеж. Звалить так, що більше не встане.

Вона відтягує затвор, перевіряє, чи порожній ствол, встановлює затвор на місце, і витягає магазин.

— А скільки куль у нього вміщається?

— Тринадцять патронів.

Вона простягає мені пістолет.

Я не знаю, що повинен із ним робити. Цілитися з нього? Зважувати на руці?

Я незграбно тримаю пістолет, і хоч знаю, що він не заряджений, у мене виникає те саме жаске відчуття: я тримаю в руці смерть.

На ціннику, який звисає зі спускової скоби, написано 599,99 доларів.

Я мушу визначитися зі своєю фінансовою ситуацією. Я міг би просто піти в банк і потрусити ощадний рахунок Чарлі. Коли я востаннє перевіряв його, там було 4000 доларів. Чарлі ніколи не користується цим рахунком. І ніхто не користується. Якщо я зніму пару тисяч доларів, навряд чи хтось помітить. Принаймні не відразу. Звісно, спочатку мені ще треба буде якось дістатися до своїх водійських прав.

— То що скажете? — питає вона.

— Так. Тобто, відчувається, що це пістолет.

— Я можу показати вам кілька інших. У мене є просто чудовий «Сміт» і «Вессон 357», якщо вас більше цікавлять револьвери.