РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

Голова стрільця, котрий, рухаючи дрезину, дивився тільки вперед, смикнулася праворуч. Унизу перед ними слабо пульсувало щось зелене, схоже на гнилий гарбуз із ліхтарем усередині. І стрілець відчув сморід — ледь помітний, вогкий, неприємний.

Щось зелене виявилося обличчям. Утім, назвати це обличчям могла б лише людина, схильна до жалощів. Над приплюснутим носом була ямка з очима комахи, що витріщалися на них без будь-якого виразу. Стрілець відчув, як у животі й паху заворушився якийсь древній інстинкт. Він трохи прискорив ритм рухів руками і рукояткою дрезини.

Освітлене обличчя розтануло в пітьмі.

— Що то була за чортівня? — злякано спитав хлопчик, про всяк випадок підповзаючи ближче до стрільця. — Що… — Але слова застрягли йому в горлі, бо перед їхніми очима раптом виникли три постаті, що тьмяно світилися в темряві й дивилися їм услід. Їхні обриси залишилися позаду: нерухомі форми між рейками й річкою.

— Це пришелепкуваті мутанти, — сказав стрілець. — Не думаю, що вони нас потурбують. Вони так само бояться нас, як і ми…

Одна з постатей відділилася від решти й непевно рушила в їхній бік. Обличчям істота нагадувала недоумкуватого, що помирає з голоду. В’яле голе тіло перетворилося на вузлувату плутанину схожих на щупальця кінцівок і присосок.

Хлопчик знову скрикнув і, немов зляканий пес, притиснувся до ноги стрільця.

Одне зі щупалець істоти потягнулося до пласкої платформи дрезини. На них війнуло вогкістю і темрявою. Стрілець відпустив рукоятку дрезини, витяг револьвер і всадив кулю поміж очей зголоднілого недоумка. Істота впала, її слабке світіння, що нагадувало болотний вогник, згасло, як місяць під час затемнення. Яскравий спалах від пострілу закарбувався на сітківках їхніх очей і вигасав дуже неохоче. Запах витраченого пороху в цьому похованому глибоко під землею місці був гарячим, жорстоким і чужим.

Мутантів було багато. І хоча жоден прямо не йшов у наступ, вони мовчазним бридким натовпом роззяв неухильно наближалися до рейок.

— Тобі доведеться трохи покачати замість мене, — сказав стрілець. — Зможеш?

— Так.

— Тоді готуйся.

Хлопчик став ближче до нього, намагаючись втримати рівновагу. Його очі дивилися прямо перед собою й нікуди більше та бачили пришелепкуватих мутантів лише тоді, коли дрезина проїжджала повз них. Джейк перетворився на згусток страху, наче саме його підсвідоме просочилося крізь пори і створило щит. «Якщо він справді наділений надприродним чуттям, — подумав стрілець, — то не так уже це й неможливо».

Стрілець вів дрезину, не знижуючи й не прискорюючи темпу. Пришелепкуваті мутанти чули запах їхнього страху, і він це знав, але сумнівався в тому, що їх приваблював лише страх. Врешті-решт, вони з хлопчиком були істоти денного світла, і цим усе сказано. «Як же вони, мабуть, ненавидять нас», — подумав він. Наступною думкою було те, чи так само вони ненавидять чоловіка в чорному. У цьому стрілець сумнівався. А можливо, чоловік у чорному промайнув тут, серед них, як тінь чорного крила у цій іще чорнішій темряві.

У горлі хлопчика щось заклекотіло, і стрілець майже недбалим жестом повернув голову. На дрезину, спотикаючись, уже залазило четверо, а один із них уже добирався до рукоятки.

Стрілець відпустив рукоятку і знову тим самим сонним буденним жестом дістав револьвер. Куля влучила головному мутантові в голову. Мутант зітхнув, наче збираючись заридати, а потім вишкірився в усмішці. Його руки були безвладні і схожі на риб’ячі плавці. Мертві. Пальці позлипалися, наче в рукавички, яка довго була занурена у бруд, що вже почав підсихати. Одна трупна рука знайшла ногу хлопчика і почала тягнути її.

Джейк голосно закричав, і його крик луною рознісся в гранітній утробі.

Стрілець вистрілив мутантові у груди, і той, досі вишкіряючи зуби, пустив слину. Джейк почав падати. Стрілець упіймав його за руку і мало не втратив рівновагу сам, бо істота (навдивовижу сильна) потягнула свою жертву на себе. Наступна куля влучила мутантові в голову. Одне око згасло, як свіча, проте істота все одно не ослабляла хватки. Вони мовчки перетягували Джейкове тіло, що смикалося й звивалося, наче це був канат. Пришелепкуватий мутант вчепився в нього, як у чарівну паличку, що виконує бажання. І, поза сумнівом, він бажав пообідати.

Дрезина вповільнювала хід. Решта мутантів почала наближатися. Кривий, каліка і сліпий. Можливо, вони просто шукали Ісуса, щоби зцілив їх, воскресив, як Лазаря, із темряви.

«Хлопчик помре, — холодно й розсудливо подумав стрілець. — Це той кінець, який він мав на увазі. Відпустити його й качати або ж триматися за нього й бути похованими разом. Хлопчику кінець».