РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

— Так, я був би тобі вдячний, Берте, — відповів стрілець.

А ввечері, коли на землю спустилася пітьма і принесла з собою зливу з грозою, коли в небі з тріском розбивалися велетенські примарні дерев’яні ящики, а блискавка омивала криві вулички нижнього міста блакитним вогнем, коли коні стояли на прив’язі, опустивши голови й хвости, стрілець уперше пізнав жінку.

Все сталося швидко й принесло приємність. Скінчивши, вони мовчки лежали поряд. Надворі почався град. Він дріботів і сипав, не знаючи втоми. Десь унизу грали реґтайм «Гей, Джуд». Стрілець поринув у глибоку задуму. І саме в цій тиші, що пересипалася стуком граду, перед тим як заснути, він подумав, що може стати останнім.

У розповіді стрільця було чимало замовчаного, проте більша частина історії все одно просочилася назовні. Він уже давно зрозумів, що хлопчик надзвичайно сприйнятливий і цим дуже нагадує Алана, у якого було одне важливе вміння — напівтелепатичне напівспівчуття, що його називають надприродним чуттям.

— Спиш? — запитав стрілець.

— Ні.

— Ти зрозумів, про що я тобі розповів?

— Зрозумів? — спитав хлопчик із дивовижним презирством у голосі. — Зрозуміти це? Ти, певне, жартуєш.

— Ні. — Але стрілець прибрав оборонну позу. Він ще нікому не розповідав про свій обряд досягнення повноліття, бо почуття щодо нього завжди були суперечливими. Авжеж, сокіл був цілком прийнятною зброєю, та все одно це була хитрість. І зрада. Перша зрада, за якою низкою потяглися наступні. А скажіть-но мені таку річ: я справді збираюся принести цього хлопчика в жертву чоловікові в чорному?

— Я все зрозумів, — відказав Джейк. — То була гра, чи не так? Дорослі чоловіки завжди грають у ігри? Невже все має бути виправданням для гри? Чоловіки справді дорослішають чи вони просто досягають повноліття?

— Ти не знаєш усього, — сказав стрілець, намагаючись стишити гнів, що поволі наростав у ньому. — Ти ще малий.

— Ну, звісно. Але я знаю, хто я такий для тебе.

— І хто ж? — напружено мовив стрілець.

— Фішка у покері.

Стрілець відчув бажання схопити камінь і вдарити хлопчика по голові. Але натомість сказав рівним голосом:

— Лягай спати. Хлопчикам треба висиплятися.

А подумки почув луну Мартенового голосу: «Іди побався своєю рукою».

Він нерухомо сидів у пітьмі, паралізований від страху і наляканий (вперше за весь час свого існування) перспективою ненависті до себе, що може проявитися опісля.

Під час наступного переходу залізнична колія повернула під кутом і вийшла ближче до підземної річки. Там вони й натрапили на пришелепкуватих мутантів.

Джейк побачив першого й голосно скрикнув.