РОЗДІЛ II. ПРИДОРОЖНЯ СТАНЦІЯ

«Я ж міг їх убити, — у якомусь заціпенінні подумав Роланд. — Обох убити, ножем, перерізати їм горлянки, як свиням». Він подивився на свої руки, брудні від підливи, ягід і денних уроків.

— Роланде.

Він подивився на Катберта. Довго тривала та мить, поки вони глипали один на одного в чадному напівмороці, й Роланд відчував, як підступає до горла млость безпорадного розпачу. У цьому почутті було щось від смерті — щось так само брутальне і невідворотне, як смерть голуба в прозорому небі над гральними майданчиками. «Гекс? — не ймучи віри, подумав він. — Той самий Гекс, який минулого разу приклав мені до ноги припарку? Гекс?» І на цьому його розум роздратовано обірвав думки.

На обличчі Катберта, завжди усміхненому й інтелігентному, зараз не було нічого — тільки спустошеність. В очах Катберта віддзеркалювалася невблаганна доля Гекса — фатальна неминучість його кончини, і винесений вирок був уже виконаний. В очах Катберта все вже сталося. Він нагодував їх, вони пішли доїдати під сходами, а потім Гекс привів вартового на ім’я Робсон, далебі, в непідходящий для таких розмов закуток кухні, щоб наодинці перекинутися з ним кількома словами зрадників. І тут втрутилася ка, як і у випадку, коли велетенський камінь раптом скочувався вниз схилом гори. От і все.

У Катберта були очі стрільця.

Роландів батько щойно повернувся з нагір’я і серед драпіровок та претензійних шифонових прикрас бенкетної зали, куди його синові з нагоди початку навчання тільки недавно дозволили заходити, виглядав недоречно.

На Стівені Дескейні були чорні джинсові штани й синя робоча сорочка. Його плащ, запорошений, у брудних патьоках, порваний в одному місці (крізь дірку проглядала підкладка), був недбало перекинутий через плече, наче демонструючи повну зневагу до того, що ні він, ні його господар не вписуються у витончений інтер’єр зали. Через надмірну худорлявість здавалося, що розкішні вуса, схожі на вигнуте руків’я, перехняблюють йому голову вниз, коли він згори дивиться на сина. Припасовані навхрест револьвери висіли на стегнах під ідеальним для рук кутом, витерті руків’я з сандалового дерева у тьмяному світлі кімнати здавалися бляклими й пасивними.

— Головний кухар, — тихо сказав батько. — Подумати тільки! Підірване залізничне полотно на кінцевій станції високо в горах. Падіж худоби в Гендріксоні. Може, навіть… неймовірно! У голові не вкладається!

Він пильно подивився на сина.

— Тебе це пригнічує? Терзає?

— Як сокіл — здобич. Розриває на шматки. Та й тебе теж, — сказав Роланд і засміявся — радше над вдалим порівнянням, аніж від полегшення, що ситуація прояснилася.

Батько й собі посміхнувся.

— Так, — відповів Роланд. — Гадаю… мене гризе сумління.

— З тобою був Катберт, — вів далі батько. — Певне, що він уже розповів про все своєму батькові.

— Так.

— Але ж він годував вас обох, коли Корт…

— Так.

— Як гадаєш, Катберта це мучить?

— Не знаю. — Та його це й не цікавило. Він не переймався тим, якими були почуття інших у порівнянні з його власними.

— Тобі це крає душу, бо ти думаєш, що спричинив смерть людини?