РОЗДІЛ І. Стрілець

— Міста? — розсміялася вона. — Воно таке мале, що карта не потрібна.

— Ні. Території, що лежить на південному сході.

Її посмішка враз зів’яла.

— Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаєшся.

— Що на іншому боці пустелі?

— Звідки мені знати? Її ніхто не переходив. Навіть не намагався перейти, принаймні відколи я тут. — Вона витерла руки об фартух, взяла рукавиці й вилила нагріту воду з цебра в балію, від якої одразу пішли бризки й пара. — Туди пливуть усі хмари. Їх наче засмоктує…

Він підвівся.

— Куди ти? — У власному голосі їй почувся невідчепний страх, і їй це дуже не сподобалося.

— На стайню. Коли щось кому й відомо, то це конюхові. — Він поклав руки їй на плечі. Руки були важкі, але теплі. — І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далі.

Але поки що ні. Вона звела на нього очі.

— Обережніше з тим Кенерлі. Як він чого не знає, то просто вигадує.

— Спасибі тобі, Еллі.

Коли він пішов, вона повернулася до балії, відчуваючи, що з очей струменить гарячий потік сліз. Сліз вдячності. Скільки часу минуло відтоді, як хтось їй востаннє подякував? Хтось, до кого їй не байдуже?

Кенерлі — беззубий і вкрай неприємний старий розпусник, що поховав двох дружин, — мав безліч дочок, які вже в печінках йому сиділи. Дві недорозвинені дівчинки потай спостерігали за стрільцем із запилюженого затінку стайні. У землі, пускаючи слину, радісно копирсалося дитинча. Доросла дівчина, білява, брудна й розпутна, з цікавістю вивчала його, набираючи воду зі старої колонки, що жалібно стогнала поблизу будівлі. Впіймавши на собі погляд стрільця, вона стиснула свої соски пальцями, підморгнула йому й знову заходилася качати воду.

Конюх перестрів його на півдорозі між дверима, що вели в його дім, і вулицею. У його манері поведінки відчувалося балансування між сповненою ненависті ворожістю й боягузливим плазуванням.

— Скажу вам, він доглянутий, можете не переживати, — повідомив Кенерлі. Не встиг стрілець і слова мовити у відповідь, як він повернувся й замахав на дочку кулаками, — не чоловік, а доведений до відчаю кістлявий задерикуватий півень: — Ану марш звідси, Субі! Іди в хату! Ти у мене отримаєш на горіхи!

Понурившись, Субі потягла відро до халупи, яка тулилася до стайні.

— Ти маєш на увазі мого мула? — запитав стрілець.

— Так, сей. Сто років уже не бачив мула, особливо такого породистого, як ваш. Два ока, чотири ноги… — Його обличчя тривожно скривилося, набувши виразу, що міг означати як нестерпний біль, так і натяк на буцімто сказаний жарт. Стрілець припустив, що має справу з останнім, хоча сам майже не був наділений почуттям гумору.

— Були часи, коли їх розвелося хоч греблю гати, — продовжував Кенерлі, — але відтоді світ змінився. Я не бачив нічого, крім хіба кількох потвор-биків, тяглових коней і… Субі, на Бога, я тебе відшмагаю!