Розділ «Том четвертий»

X

Війська французькі рівномірно танули в математично правильній прогресії. І той перехід через Березіну, про який так багато писалося, був лише одним з проміжних етапів знищення французької армії, а зовсім не вирішальним епізодом кампанії. Коли про Березіну так багато писали й пишуть, то з боку французів це викликано лише тим, що на Березінському прорваному мосту лихо, що його зазнавала французька армія перше рівномірно, тут раптом згрупувалося в один момент і в одно трагічне видовище, яке у всіх залишилося в пам’яті. А з боку росіян так багато говорили й писали про Березіну лише тому, що вдалині від театру війни, в Петербурзі, було складено план (склав його таки Пфуль) спіймання Наполеона у стратегічну пастку на річці Березіні. Усі впевнилися, що в дійсності все буде точно так, як у плані, і тому наполягали на думці, що саме Березінська переправа погубила французів. А по суті наслідки Березінської переправи були значно менш згубні для французів втратою гармат і полонених, ніж Красне, як те показують цифри.

Єдине значення Березінської переправи полягає в тому, що ця переправа очевидно й безперечно довела хибність усіх планів відрізування і правильність єдино можливого способу дій, якого вимагав Кутузов, — тільки просування за ворогом. Натовп французів тікав з дедалі більшою силою швидкості, з усією енергією, спрямованою на досягнення мети. Він тікав, як поранений звір, і не можна було стати йому на дорозі. Це довело не так влаштування переправи, як рух на мостах. Коли мости було прорвано, неозброєні солдати, московські жителі, жінки з дітьми, що були в обозі французів, — усе під впливом сили інерції не здавалося, а бігло вперед, у човни, в мерзлу воду.

Це поривання мало рацію. Становище і втікачів і переслідувачів було однаково погане. Залишаючись зі своїми, кожен у біді сподівався на допомогу товариша, на певне місце між своїми, яке він займав. А віддавшись росіянам, він був у тому ж становищі біди, але ставав на нижчий щабель у розподілі вдоволення потреб життя. Французам не треба було мати вірних відомостей про те, що половина полонених, з якими не знали що робити, незважаючи на все бажання росіян врятувати, — гинули від холоду й голоду; вони почували, що не могло бути інакше. Найжалісливіші російські начальники й охочі до французів, самі французи на російській службі не могли нічого зробити для полонених. Французів губило лихо, в якому було російське військо. Не можна було відібрати хліб і одяг у голодних, потрібних солдатів, щоб віддати не шкідливим, не ненависним, не винуватим, але просто непотрібним французам. Деякі й робили це; та це був тільки виняток.

Ззаду була неминуча загибель; попереду була надія. Кораблі було спалено; не було іншого рятунку, крім сукупної втечі, і на цю сукупну втечу були спрямовані всі сили французів.

Чим далі тікали французи, чим жалюгідніші були їх залишки, особливо після Березіни, на яку в зв’язку з петербурзьким планом покладались особливі надії, тим дужче розпалювалися пристрасті російських начальників, що обвинувачували один одного і особливо Кутузова. Гадали, що невдачу Березінського петербурзького плану буде приписано йому, і тому незадоволення з нього, презирство до нього і глузування з нього виявлялись дужче й дужче. Глузування і презирство, певна річ, виявлялися в шанобливій формі, у тій формі, при якій Кутузов не міг і спитати, в чому й за що його обвинувачують. З ним не говорили серйозно; доповідаючи йому і питаючи його дозволу, вдавали, ніби виконують сумний обряд, а за спиною його підморгували і на кожному кроці намагались обманювати його.

Всі ці люди, саме тому, що вони не могли розуміти його, вирішили, що зі старим говорити нічого; що він ніколи не зрозуміє всієї глибокодумності їхніх планів; що він відповідатиме своїми фразами (їм здавалося, що це тільки фрази) про золотий міст, про те, що за кордон не можна прийти з юрмою волоцюг і т. ін. Все це вони вже чули від нього. І все, що він говорив, — наприклад, що треба почекати провіанту, що люди без чобіт, — усе це було таке просте, а все, що вони пропонували, було таке складне й розумне, що для них очевидно було, що він був дурний і старий, а вони були не владні, геніальні полководці.

Особливо після приєднання армії блискучого адмірала і героя Петербурга Вітгенштейна цей настрій і штабна плітку дійшли краю. Кутузов бачив це і, зітхаючи, тільки знизував плечима. Лише один раз, після Березіни, він розсердився і написав Бенігсену, який окремо доносив государеві, такого листа:

«З причини хворобливих ваших припадків, звольте, ваше високопревосходительство, по одержанні цього вирушити до Калуги, де й чекайте дальшого повеління і призначення від його імператорської величності».

Але зразу по відісланні Бемігсена до армії приїхав великий князь Костянтин Павлович, який робив початок кампанії і якого з армії усунув Кутузов. Тепер великий князь, приїхавши до армії, сповістив Кутузова про незадоволення государя імператора за малі успіхи наших військ і за повільність руху. Государ імператор сам мав намір цими днями прибути до армії.

Старий чоловік, такий же досвідчений у придворній справі, як і в воєнній, той Кутузов, який у серпні цього ж року був обраний головнокомандуючим проти волі государя, той, який усунув наслідника і великого князя з армії, той, який своєю владою, всупереч волі государя, продиктував залишення Москви, цей Кутузов тепер одразу зрозумів, що час його минув, що роль його зіграна і що цієї гаданої влади в нього вже нема більш. І не лише з придворних стосунків він зрозумів це. З одного боку, він бачив, що воєнна справа, та, в якій він грав свою роль, — кінчилася, і почував, що його покликання виконане. З другого боку, він у той самий час став почувати фізичну втому в своєму старому тілі і доконечну потребу фізичного відпочинку.

29 листопада Кутузов в’їхав у Вільну — у свою добру Вільну, як він казав. Двічі за свою службу Кутузов був у Вільні губернатором. У багатій вцілілій Вільні, крім вигод життя, яких так давно вже він був позбавлений, Кутузов знайшов давніх друзів і спогади. І він, одвернувшись разом від усіх воєнних і державних турбот, поринув у рівне, звичне життя настільки, наскільки йому давали спокій пристрасті, що кипіли навколо нього, наче все, що відбувалося тепер і мало відбутися в історичному світі, зовсім його не стосувалося.

Чичагов, один з найпристрасніших відрізувачів і відкидувачів, Чичагов, який хотів спочатку зробити диверсію в Грецію, а потім у Варшаву, але ніяк не хотів іти туди, куди йому було наказано, Чичагов, відомий своєю сміливістю мови з государем, Чичагов, який вважав, що він Кутузова облагодіяв, бо, коли його, крім Кутузова, було послано в 11-му році для укладення миру з Туреччиною, він, переконавшись, що мир уже укладено, визнав перед государем, що заслуга укладення миру належить Кутузову; цей ось Чичагов перший зустрів Кутузова в Вільні біля замка, в якому мав зупинитися Кутузов. Чичагов у флотському віцмундирі, з кортиком, тримаючи кашкета під пахвою, подав Кутузову стройовий рапорт і ключі від міста. Те презирливо-шанобливе ставлення молоді до старого, що вижив з розуму, дуже повно виявлялося в усьому обходженні Чичагова, який знав уже обвинувачення, що зводилися на Кутузова.

Розмовляючи з Чичаговим, Кутузов між іншим сказав йому, що відбиті в нього в Борисові екіпажі з посудом цілі і будуть повернуті йому.

— Cest pour me dire que je n’ai pas sur quoi manger... Je puis au contraire vous fournir de tout dans le cas même où vous voudriez dormer des dîners[446], — спалахнувши, промовив Чичагов, кожним словом своїм бажаючи довести свою правоту і тому гадаючи, що й Кутузов заклопотаний тим самим. Кутузов усміхнувся своєю тонкою, проникливою усмішкою і, знизавши плечима, відповів:

— Се n’est que pour vous dire ce que je vous dis[447].

У Вільні Кутузов, всупереч волі государя, зупинив більшу частину військ. Кутузов, як казали близькі до нього люди, незвичайно опустився і фізично ослаб за час цього свого перебування у Вільні. Він неохоче займався справами по армії, полишаючи все на своїх генералів, і, чекаючи государя, поринув у дозвільне життя.

Виїхавши зі своїм почтом — графом Толстим, князем Болконським, Аракчеєвим та іншими 7 грудня з Петербурга, государ 11 грудня приїхав у Вільну і в дорожніх санях прямо під’їхав до замка. Біля замка, незважаючи на великий мороз, стояло чоловік зо сто генералів та штабних офіцерів у повній парадній формі і почесна варта Семеновського полку.

Кур’єр, підлетівши до замка спітнілою тройкою, попереду государя, прокричав: «їде!» Коновніцин кинувся до сіней повідомити Кутузова, який чекав у маленькій швейцарській кімнатці.

За хвилину огрядна велика постать старого в повній парадній формі, з усіма регаліями, що виривали груди, і з підтягненим шарфом черевом перевальцем вийшла на ганок. Кутузов надів капелюха по-стройовому, взяв у руки рукавички і бочком, насилу ступаючи вниз зі сходів, зійшов з них і взяв у руку приготований для подання государеві рапорт.