XI
Через годину після цього Дуняша прийшла до княжни повідомити, що прийшов Дрон і що всі селяни, з наказу княжни, зібрались біля амбара, бажаючи переговорити з панною.
— Та я ніколи не кликала їх, — сказала княжна Марія, — я тільки сказала Дронушці роздати їм хліба.
— Тільки ради бога, княжно матінко, накажіть прогнати їх і не йдіть до них. Усе обман лише, — казала Дуняша, — а Яків Алпатич приїдуть і поїдемо... а ви не звольте...
— Який же обман? — здивовано спитала княжна.
— Та вже я знаю, тільки послухайте мене, ради бога. Ось хоча б і няню спитайте. Кажуть, не згодні виїжджати за вашим наказом.
— Ти щось не те говориш. Та я ніколи не наказувала виїжджати... — промовила княжна Марія. — Поклич Дронушку.
Дрон, прийшовши, підтвердив Дуняшині слова: селяни прийшли з наказу княжни.
— Та я ніколи не кликала їх, — сказала княжна. — Ти, певне, не так переказав їм. Я тільки сказала, щоб ти їм віддав хліб.
Дрон, не відповідаючи, зітхнув.
— Якщо звелите, вони підуть звідси, — сказав він.
— Ні, ні, я піду до них, — сказала княжна Марія.
Незважаючи на відмовляння Дуняші і няні, княжна Марія вийшла на ганок. Дронушка, Дуняша, няня і Михайло Іванович ішли за нею.
«Вони, певне, думають, що я пропоную їм хліб з умовою, щоб вони залишились на своїх місцях, а сама виїду, кинувши їх на поталу французам, — думала княжна Марія. — Я їм обіцятиму місячину в підмосковній, квартири; я певна, що Andre ще більше зробив би на моєму місці», — думала вона, підходячи в сутінках до юрми, що стояла на вигоні біля амбара.
Натовп заворушився, скупчуючись, і селяни швидко поскидали шапки. Княжна Марія, опустивши очі і плутаючись ногами у платті, підійшла близько до них. Стільки різних старих і молодих очей було спрямовано на неї і стільки було різних облич, що княжна Марія не бачила жодного обличчя і, почуваючи доконечну потребу говорити зразу з усіма, не знала, що робити. Але знову свідомість того, що вона — представниця батька і брата, надала їй сили, і вона сміливо почала свою промову.
— Я дуже рада, що ви прийшли, — почала княжна Марія, не підводячи очей і почуваючи, як швидко і сильно б’ється в неї серце. — Дронушка сказав мені, що вас розорила війна. Це наше спільне лихо, і я нічого не пошкодую, щоб допомогти вам. Я сама їду, бо небезпечно тут... і ворог близько... бо... Я вам віддаю все, друзі мої, і прошу вас узяти все, весь хліб наш, щоб ви не бідували. А коли вам сказали, що я віддаю вам хліб для того, щоб ви зосталися тут, то це неправда. Я, навпаки, прошу вас виїжджати з усім своїм майном у нашу підмосковну, і там я беру на себе і обіцяю вам, що ви не будете терпіти злиднів. Вам дадуть і хати і хліба. — Вона замовкла. В юрмі тільки зітхали.
— Я не від себе роблю це, — говорила далі княжна, — я не роблю іменем покійного батька, який був для вас добрим паном, і за брата, і за його сина.
Вона знову замовкла. Ніхто не переривав її мовчання.
— Горе наше спільне, і ділитимем усе навпіл. Усе, що моє, те ваше, — сказала вона, оглядаючи обличчя людей перед собою.
Усі очі дивилися на неї з однаковим виразом, значення якого вона не могла зрозуміти. Чи була то цікавість, відданість, вдячність чи страх і недовіра, але вираз на всіх обличчях був однаковий.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 3-4.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том третій“ на сторінці 49. Приємного читання.