Розділ «Том третій»

Французи приписували пожежу Москви au patriotisme féroce le Rastopchine[235]; росіяни — бузувірству французів. А по суті причин пожежі Москви в тому розумінні, щоб скласти пожежу цю на відповідальність однієї чи декількох осіб, таких причин не було і не могло бути. Москва згоріла внаслідок того, що вона була поставлена в такі умови, за яких усяке дерев’яне місто повинно згоріти, незалежно від того, чи є в місті сто тридцять поганих пожежних труб, чи нема їх. Москва повинна була згоріти внаслідок того, що з неї виїхали мешканці, і так само неминуче, як повинна згоріти купа стружок, на яку протягом декількох днів будуть сипатись іскри вогню. Дерев’яне місто, в якому при мешканцях — власниках будинків і при поліції бували влітку майже щодня пожежі, не може не згоріти, коли в ньому нема мешканців, а живуть війська, які курять люльки, розкладають вогнища на Сенатській площі з сенатських стільців і варять собі їсти двічі на день. Досить за мирного часу військам розташуватися на квартирах по селах у певній місцевості; і кількість пожеж у цій місцевості одразу збільшується. У якій же мірі повинна збільшитись імовірність пожеж у пустому дерев’яному місті, в якому розташується чуже військо? Le patriotisme féroce de Rastopchine і бузувірство французів тут ні в чому не винні. Москва зайнялася від люльок, від кухонь, від вогнищ, від неохайності ворожих солдатів, мешканців — не хазяїв будинків. Коли й були підпали (що є вельми сумнівним, бо підпалювати нікому не було ніякої причини, а в усякому разі клопітно й небезпечно), то підпали не можна вважати за причину, бо без підпалів було б те ж саме.

Хоч як принадно було французам обвинувачувати звірство Растопчина і росіянам обвинувачувати лиходія Бонапарта або потім вкладати героїчний смолоскип у руки свого народу, не можна не бачити, що такої безпосередньої причини пожежі не могло бути, бо Москва повинна була згоріти, як повинно згоріти кожне село, кожна фабрика, кожен дім, з якого вийдуть хазяї і в який пустять хазяйнувати і варити собі кашу чужих людей. Москву спалили мешканці, це правда; але не ті мешканці, які залишилися в ній, а ті, які виїхали з неї. Москва, захоплена ворогом, не залишилась цілою, як Берлін, Відень та інші міста, лише внаслідок того, що мешканці її не підносили хліба-солі та ключів французам, а виїхали з неї.

XXVII

Вбирання французів, розходячись зорею по Москві, 2 вересня тільки надвечір досягло кварталу, в якому жив тепер П’єр.

П’єр перебував після двох останніх, самотньо і незвичайно проведених днів, у стані, близькому до божевілля. Усім єством його владала одна невідчепна думка. Він сам не знав, як і коли, але думка ця оволоділа ним тепер так, що він нічого не пам’ятав з минулого, нічого не розумів з теперішнього; і все, що він бачив і чув, відбувалося перед ним, як уві сні.

П’єр пішов зі свого дому лише для того, щоб позбутися складної плутанини вимог життя, яка охопила його, і яку він у тодішньому стані неспроможний був розплутати. Він поїхав на квартиру Йосипа Олексійовича під приводом розгляду книг та паперів небіжчика лише тому, що він шукав заспокоєння від життьової тривоги, — а зі спогадом про Йосипа Олексійовича пов’язувався в його душі світ вічних, спокійних і урочистих думок, цілком протилежних тривожній плутанині, що в неї, як він почував, його втягало. Він шукав тихого пристановища і справді знайшов його в кабінеті Йосипа Олексійовича. Коли він у мертвій тиші кабінету сів, спершись ліктями на запилений письмовий стіл небіжчика, в його уяві спокійно і значущо один по одному стали виникати спогади останніх днів, особливо Бородінського бою і непереборного для нього відчуття своєї нікчемності та облудності в порівнянні з правдою, простотою і силою того розряду людей, які відбились у нього в душі під назвою вони. Коли Гарасим розбудив його від задуми, у П’єра виникла думка про те, що він візьме участь у народному захисті Москви, який — де було відомо П’єру — передбачався. І з цією метою він зараз же попросив Гарасима дістати йому каптан та пістолет і сказав йому про свій намір залишитися, приховуючи своє ім’я, в домі Йосипа Олексійовича. Потім, протягом першого, самотньо і бездіяльно проведеного дня (П’єр кілька разів намагався і не міг зупинити свою увагу на масонських рукописах), в нього кілька разів туманно майнула давня думка про кабалістичне значення його імені у зв’язку з іменем Бонапарта; але думка ця, про те, що йому, l’Russe Besuhof, призначено покласти край владі звіра, виникла в нього ще тільки як одна з мрій, які безпричинно й безслідно пробігають в уяві.

Коли, купивши каптан (з метою лише брати участь у народному захисті Москви), П’єр зустрів Ростових і Наташа сказала йому: «Ви залишаєтесь? Ах, як це гарно!» — в голові в нього майнула думка, що справді гарно було б, навіть якби і взяли Москву, йому залишитися в ній і здійснити те, що йому призначено.

Другого дня він, з однією думкою не жаліти себе і ні в чому не відставати від них, ходив за Тригорну заставу. Але переконавшись, що Москви не захищатимуть, і повернувшись додому, він раптом відчув, що те, що перше йому здавалося лише можливістю, тепер стало доконечною потребою і неминучістю. Він повинен був, приховуючи своє ім’я, зостатися в Москві, зустріти Наполеона і вбити його, щоб або загинути, або покласти край лихові всієї Європи, причиною якого, на думку П’єра, був тільки Наполеон.

П’єр знав усі подробиці замаху німецького студента на життя Бонапарта у Відні в 1809 році і знав, що студента того було розстріляно. І та небезпека, на яку він наражав своє життя здійсненням свого наміру, ще дужче збуджувала його.

Два однаково сильних почуття невідпорно прихиляли П’єра до його наміру. Перше було почуття потреби жертви і страждання в свідомості загального лиха, те почуття, внаслідок якого він 25-го поїхав до Можайська і заїхав у самий вир бою, тепер утік зі свого дому і, звиклий до розкоші та вигід життя, спав не роздягаючись на твердому дивані і їв одну їжу з Гарасимом; друге — було те невизначне, винятково російське почуття презирства до всього умовного, штучного, людського, до всього того, що більшість людей вважає за найвище благо світу. Вперше П’єр спізнав це чудне й чарівне почуття у Слободському палаці, коли він раптом відчув, що і багатство, і влада, і життя, все те, що так старанно влаштовують і бережуть люди, — все це коли й варте чого-небудь, то тільки тією насолодою, з якою все це можна кинути.

Це було те почуття, внаслідок якого доброволець-рекрут пропиває останню копійку, людина, запивши, перебиває дзеркала й шибки без будь-якої певної причини і знаючи, що це їй коштуватиме її останніх грошей; те почуття, внаслідок якого людина, учиняючи (в заяложеному розумінні) безрозсудні справи, ніби випробовує свою особисту владу і силу, заявляючи присутність вищого, що стоїть поза людськими умовами, суду над життям.

З самого того дня, коли П’єр уперше спізнав це почуття у Слободському палаці, він безперестанно перебував під його впливом, а тепер лише знайшов йому повне вдоволення. Крім цього, тепер П’єра підтримувало в його намірі і позбавляло можливості зректися його те, що він уже зробив на цьому шляху. І його втеча з дому, і його каптан, і пістолет, і його заява Ростовим, що він залишається в Москві, — все не тільки втратило б рацію, але й було б жалюгідним і смішним (до чого П’єр був чутливий), якби він після всього цього так само, як і інші, виїхав з Москви.

Фізичний стан П’єра, як і завжди це буває, відповідав моральному. Незвична груба їжа, горілка, яку він пив ці дні, відсутність вина та сигар, брудна, неперемінена білизна, наполовину безсонні дві ночі, проведені на короткому дивані без постелі, — все це підтримувало П’єра в стані роздратовання, близькому до божевілля.

Була вже друга година пополудні. Французи вже вступили в Москву. П’єр знав це, але, замість того, щоб діяти, він лише думав про свою справу, перебираючи всі її найменші майбутні подробиці. П’єр у своїх мріях не уявляв собі ясно ні самого процесу завдання удару, ні смерті Наполеона, але незвичайно яскраво і з сумовитою насолодою уявляв собі свою загибель і свою геройську мужність.

«Так, один за всіх, я повинен учинити або загинути! — думав він. — Так, я піду... і потім раптом... З пістолета чи кинджалом? — думав П’єр. — А втім, однаково. Не я, а рука провидіння карає тебе... скажу я (думав П’єр слова, які він промовить, убиваючи Наполеона). — Ну, що ж, беріть, страчуйте мене», — казав далі сам де себе П’єр, з сумним, але твердим виразок на обличчі опускаючи голову.

У той час, коли П’єр, стоячи посеред кімнати, розмірковував сам з собою таким чином, двері кабінету відчинились, і на порозі з’явилася, зовсім нова на вигляд, постать перше завжди боязкого Макара Олексійовича. Поли халата його були розгорнуті; обличчя було червоне й огидне. Він, очевидно, був п’яний. Побачивши П’єра, він у першу хвилину збентежився, але, помітивши збентеження й на П’єровому обличчі, відразу підбадьорився і хиткими тонкими ногами вийшов на середину кімнати.

— Вони сторопіли, — сказав він хрипким, довірливим голосом. — Я кажу: не здамся, я кажу... правда ж, пане? — Він задумався і раптом, побачивши на столі пістолета, несподівано швидко схопив його і вибіг у коридор.

Гарасим і двірник, які йшли слідом за Макаром Олексійовичем, зупинили його в сінях і стали видирати пістолета. П’єр, увійшовши в коридор, з жалістю і огидою дивився на цього напівбожевільного старика. Макар Олексійович, скривившись від зусиль, не випускав з рук пістолета і кричав хрипким голосом, видно, уявляючи собі щось урочисте.

— До зброї! На абордаж! Брешеш, не видереш! — кричав він.

— Годі, будь ласка, годі. Прошу вас, будь ласка, облиште. Ну, будь ласка, пане... — говорив Гарасим, обережно за лікті намагаючись повернути Макара Олексійовича до дверей.