Розділ «Том третій»

— Ти хто? Бонапарт!.. — вигукував Макар Олексійович.

— Це негоже, добродію. Ви йдіть, будь ласка, в кімнати, ви відпочиньте. Прошу вас, пістолетик.

— Геть, раб нікчемний! Не торкайся! Бачив? — кричав Макар Олексійович, погрожуючи пістолетом. — На абордаж!

— Берись, — шепнув Гарасим двірникові.

Макара Олексійовича схопили за руки й потягли до дверей.

Сіни наповнились огидними звуками борсання і п’яними хрипкими звуками захеканого голосу.

Раптом новий, пронизливий жіночий крик розлігся від ганку, і куховарка вбігла в сіни.

— Вони! Матінко рідна!.. Їй-богу, вони. Четверо, кінні!.. — вигукувала вона.

Гарасим і двірник випустили з рук Макара Олексійовича, і в тиші, що раптом запанувала в коридорі, залунав стукіт декількох рук у вхідні двері.

XXVIII

П’єр, вирішивши сам з собою, що йому до здійснення свого наміру не треба відкривати ні свого звання, ні знання французької мови, стояв у прочинених дверях коридора, маючи на думці зараз же сховатися, тільки-но ввійдуть французи. Але французи ввійшли, а П’єр усе не відходив від дверей: непереборна цікавість втримувала його..

Їх було двоє. Один — офіцер, високий, бравий і гарний мужчина, другий — очевидно, солдат або денщик, приземкуватий, худий засмаглий чоловік з запалими щоками і з тупим виразом обличчя. Офіцер, спираючись на ціпок і накульгуючи, йшов попереду. Зробивши кілька кроків, офіцер зупинився, ніби вирішивши сам з собою, що квартира ця гарна; він обернувся назад до солдатів, які стояли в дверях, і голосно, по-начальницькому крикнув до них, щоб вони вводили коней. Закінчивши цю справу, офіцер бравим жестом, високо піднявши лікоть руки, розгладив вуса і доторкнувся рукою до капелюха.

— Bonjour, la compagnie![236] — весело промовив він, усміхаючись і оглядаючись круг себе.

Ніхто нічого не відповів.

— Vous êtes le bourgeois?[237] — звернувся офіцер до Гарасима.

Гарасим злякано-запитливо дивився на офіцера.

— Quartire, quartire, logement, — сказав офіцер, згори вниз, із поблажливою і добродушною усмішкою дивлячись на маленького чоловіка. — Les Français sont de bons enfants. Que diable! Voyons! Ne nous fâchons pas, mon vieux[238], — додав він, поплескуючи по плечу зляканого й мовчазного Гарасима.

— A ça! Dites done, on ne parle done pas français dans cette boutique?[239] — додав він, оглядаючись навколо і зустрічаючись очима з П’єром. П’єр відступився від дверей.

Офіцер знову звернувся до Гарасима. Він вимагав, щоб Гарасим показав йому кімнати в будинку.

— Пан нема — не розумій... моя ваш... — говорив Гарасим, намагаючись робити свої слова зрозумілішими тим, що він вимовляв їх навиворіт.