Розділ «Том третій»

— J’ai été a Paris, j’y аі passé des années, — сказав П’єр.

— Oh ça se voit bien. Paris!.. Un homme qui ne connait pas Paris, est un sauvage. Un Parisien, ça se sent à deux lieux. Paris, c’est Talma, la Duschénois, Potier, la Sorbonne, les boulevards[265], — і помітивши, що закінчення млявіше за попереднє, він поспішно додав: — il n’y a qu’un Paris au monde. Vous avez été à Paris et vous êtes resté Russe. Eh bien, je ne vous en estime pas moins[266].

Під впливом випитого вина і після днів, проведених у самоті зі своїми похмурими думками, П’єр почував мимовільну приємність у розмові з цією веселою і добродушною людиною.

— Pour en revenir à vos dames, on les dit bien belles. Quelle fichue idée d’aller s’enterrer dans les steppes, quand l’armće française est à Moscou. Quelle chance elles ont manqué celles-la. Vos moujiks c’est autre chose, mais vous autres gens civilisés vous devriez nous connaitre mieux que ça. Nous avons pris Vienne, Berlin, Madrid, Naples, Rome, Varsovie, toutes les capitales du monde... On nous craint, mais on nous aime. Nous sommes bonsà à connaîitre. Et puis l’Empereur[267], — почав він, але П’єр перебив його.

— L’Empereur, — повторив П’єр, і його обличчя раптом набрало сумного і збентеженого виразу. — Est-ce que L’Empereur...[268].

— L’Empereur? C’est la générosité, la clémence, la justice, l’ordre, le génie, voilà l’Empereur! C’est moi, Ramball, qui vous le dit. Tel que vous me voyez, j’étais son ennemi il у a encore huit ans. Mon père a été comte émigré... Mais il m’a vaincu, cet homme. Il m’a empoigné. Je n’ai pas pu résister au spectacle de grandeur et de gloire dont il couvrait la France. Quand j’ai compris ce qu’il voulait, quand j’ai vu qu’il nous faisait une litière de lauriers, voyez vous, je me suis dit: voilà un souverain, et je me suis donné à lui. Eh voilà! Oh, oui, mon cher, c’est le plus grand homme des siècles passés et à venir.

— Est-il à Moscou?[269] — зам’явшись і з злочинним обличчям спитав П’єр.

Француз подивився на П’єрове злочинне обличчя і усміхнувся.

— Non, il fera son entrée demain[270], — сказав він і вів далі свою розповідь.

Розмову їхню урвав галас декількох чоловік біля воріт і прихід Мореля, який прийшов повідомити капітана, що приїхали віртемберзькі гусари і хочуть ставити коней на тому ж подвір’ї, на якому стоять капітанові коні. Утруднення поставало головним чином від того, що гусари не розуміли, що їм говорять.

Капітан звелів покликати до себе старшого унтер-офіцера і суворим голосом спитав його, до якого полку він належить, хто їхній начальник і на якій підставі він дозволяє собі займати квартиру, яку вже зайнято. На перші два питання німець, погано розуміючи по-французькому, назвав свій полк і свого начальника; а на останнє запитання він, не зрозумівши його, вставляючи калічені французькі слова в німецьку мову, відповів, що він квартиргер полку і що йому наказано від начальника займати всі будинки підряд. П’єр, знаючи німецьку мову, переклав капітанові те, що говорив німець, і капітанову відповідь переказав по-німецьки віртемберзькому гусарові. Зрозумівши те, що йому казали, німець здався і вивів своїх людей. Капітан вийшов на ганок, голосно даючи якісь накази.

Коли він повернувся назад до кімнати, П’єр сидів на тому ж місці, де він сидів раніш, опустивши голову на руки. Обличчя його виявляло страждання. Він справді страждав у цю хвилину. Коли капітан вийшов і П’єр залишився сам, він раптом опам’ятався і усвідомив те становище, в якому перебував. Не те, що Москву було взято, і не те, що ці щасливі переможці порядкували в ній і покровительствували йому, — хоч як боляче почував це П’єр, не те мучило його в цю хвилину. Його мучила свідомість своєї слабкості. Кілька склянок випитого вина, розмова з цією добрячою людиною розвіяли зосереджено-похмурий настрій, у якому жив П’єр ці останні дні і якого було конче треба для здійснення його наміру. Пістолет, і кинджал, і каптан були готові, Наполеон в’їжджав завтра. П’єр так само вважав за корисне і гідне вбити лиходія; але він почував, що тепер він не зробить цього. Чому? — він не знав, але передчував наче, що він не здійснить свого наміру. Він боровся проти свідомості своєї слабкості, але невиразно почував, що йому не подолати її, що попередній понурий лад думок про помсту, убивство і самопожертву розлетівся, як порох, від зіткнення з першою людиною. Капітан, трошки накульгуючи і насвистуючи щось, увійшов до кімнати.

Французова балаканина, яка перше забавляла П’єра, тепер здалася йому огидною. І насвистувана пісенька, і хода, і жест, і покручування вусів — усе здавалось тепер П’єру образливим.

«Я зараз піду, я ні слова більше не розмовлятиму з ним», — думав П’єр. Він думав це, а тимчасом сидів усе на тому ж місці. Якесь дивне почуття кволості прикувало його до цього місця: він хотів і не міг встати й піти.

Капітан, навпаки, здавався дуже веселим. Він пройшовся двічі по кімнаті. Очі його блищали і вуса злегка посіпувались, наче він усміхався сам до себе з якоїсь кумедної витівки.

— Charmant, — сказав він раптом, — le colonel de ces Wurtem-bourgeois! C’est un Allemand; mais brave garçon, s’il en fut. Mais Allemand[271].

Він сів навпроти П’єра.

— A propos, vous savez donć l’allemand, vous?[272]

П’єр подивився на нього мовчки.

— Comment dites vous asile en allemand?[273]