Розділ «Том третій»

Юнак у лисячому кожушку стояв у покірній позі, склавши кисті рук докупи перед животом і трохи зігнувшись. Схудле, з безнадійним виразом, спотворене бритою головою молоде обличчя його було опущене донизу. На перші графові слова він поволі підвів голову і подивився знизу на графа, ніби бажаючи щось сказати йому або хоч зустріти його погляд. Але Растопчин не дивився на нього. На довгій тонкій шиї в юнака, як мотузка, напружилась і посиніла жила за вухом, і враз почервоніло обличчя.

Усі очі були спрямовані на нього. Він подивився на натовп і, ніби підбадьорений тим виразом, який він прочитав на обличчях людей, він смутно і боязко усміхнувся і, знову опустивши голову, краще став на східці.

— Він зрадив свого царя і вітчизну, він передався Бонапарту, він один з усіх росіян зганьбив ім’я росіянина, і від нього гине Москва, — говорив Растопчин рівним, різким голосом; але раптом швидко глянув униз на Верещагіна, що все стояв у тій самій покірній позі. Наче погляд цей викликав у нього спалах обурення, він, піднявши руку, майже закричав, звертаючись до людей: — Своїм судом розправляйтеся з ним! Віддаю його вам!

Люди мовчали і тільки дедалі тісніше натискали одне на одного. Держати одне одного, дихати в цій зараженій задусі, не мати сили поворухнутись і чекати чогось невідомого, незрозумілого і страшного ставало нестерпно. Люди, які стояли в передніх рядах, які бачили і чули все те, що відбувалось перед ними, всі із злякано-широко розкритими очима і роззявленими ротами, напружуючи всю свою силу, стримували своїми спинами натиск задніх.

— Бий його!.. Нехай загине зрадник і не ганьбить імені росіянина! — вигукнув Растопчин. — Рубай! Я наказую! — Почувши не слова, а гнівні звуки голосу Растопчина, натовп застогнав і подався вперед, але знову зупинився.

— Графе!.. — промовив серед хвилинної тиші, що знову запанувала, боязкий і разом з тим театральний голос Верещагіна. — Графе, один бог над нами... — сказав Верещагін, піднявши голову, і знову налилася кров’ю товста жила на його тонкій шиї і краска швидко виступила і збігла з його обличчя. Він не доказав того, що хотів сказати.

— Рубай його! Я наказую!.. — прокричав Растопчин, раптом збліднувши так само, як і Верещагін.

— Шаблі з піхов! — вигукнув офіцер до драгунів, сам виймаючи шаблю.

Друга, ще сильніша хвиля шугнула по людях і, добігши до передніх рядів, зрушила передніх і, хитаючи, піднесла до самих східців ганку. Високий парубок із скам’янілим виразом обличчя і з застиглою піднятою рукою стояв поруч з Верещагіним.

— Рубай! — майже прошепотів офіцер до драгунів, і один з солдатів раптом з перекошеним злобою обличчям ударив Верещагіна тупим палашем по голові.

«А!» — коротко і здивовано скрикнув Верещагін, злякано оглядаючись і наче не розуміючи, нащо це було з ним зроблено. Такий самий стогін подиву і жаху пробіг по натовпу.

«О господи!» — почувся чийсь сумний вигук.

Але слідом за вигуком здивовання, що вихопився у Верещагіна, він жалібно крикнув від болю, і цей крик погубив його. Та натягнута до вищої міри перепона людського почуття, що держала ще натовп, прорвалася вмить. Злочин було почато, треба було довершити його. Жалібний стогін докору було заглушено грізним і гнівним ревом натовпу. Як останній, сьомий вал, що розбиває кораблі, шугнула з задніх рядів ця остання нестримна хвиля, дійшла до передніх, збила їх і поглинула все. Драгун, ударивши, хотів повторити свій удар. Верещагін з криком жаху, затуляючись руками, кинувся до людей. Високий парубок, на якого він наткнувся, вчепився руками в тонку шию Верещагіна і з диким криком упав разом з ним під ноги ревучого натовпу, що навалився на них.

Одні били і шарпали Верещагіна, другі високого парубка. І зойки почавлених людей і тих, що намагалися врятувати високого парубка, тільки збуджували лють натовпу. Довго драгуни не могли звільнити закривавленого, мало не до смерті побитого фабричного. І довго, незважаючи на всю гарячкову квапливість, з якою натовп намагався довершити раз почату справу, ті люди, що били, душили і шарпали Верещагіна, не могли вбити його; натовп тиснув на них з усіх боків, гойдався з ними в середині, як одна маса, з боку на бік і не давав їм змоги ні добити, ні кинути його.

«Сокирою бий, чи що?.. зачавили... Зрадник, Христа продав!.. живий... живучий... катюзі по заслузі. Засувом он!.. Хіба живий?»

Тільки коли вже перестала боротись жертва і зойки її замінились протяглим рівномірним хрипінням, натовп став квапливо переміщуватись коло лежачого закривавленого трупа. Кожен відходив, кидав погляд на те, що було зроблено, і з жахом, докором і подивом тиснувся назад.

«О господи, народ ось як звір, де там живим бути! — говорили в натовпі. — І хлопець же молодий... мабуть, з купців, то ж то народ!.. кажуть, не той... як же не той... О господи! Другого побили; кажуть, ледь живий... Ех, народ... Хто гріха не боїться...» — говорили тепер ті самі люди, з болісно-жалісливим виразом дивлячись на мертве тіло з посинілим, вимазаним у кров і порох обличчям і з розрубаною довгою тонкою шиєю.

Поліцейський старанний чиновник, вважаючи за непристойну річ присутність трупа на подвір’ї його сіятельства, наказав драгунам витягти тіло на вулицю. Два драгуни взяли за спотворені ноги й поволокли тіло. Закривавлена, вимазана в порох, мертва брита голова на довгій шиї, підвертаючись, волочилася по землі. Люди тиснулися якнайдалі від трупа.

У той час, як Верещагін упав і юрма з диким ревом стовпилася й захиталась над ним, Растопчин раптом зблід, і замість того, щоб іти до чорного ганку, біля якого чекали його коні, він, сам не знаючи куди й чого, опустивши голову, швидко пішов коридором, що вів до кімнат нижнього поверху. Обличчя у графа було бліде, і він не міг стримати тремтячу, як у лихоманці, нижню щелепу.

— Ваше сіятельство, сюди... куди зволите?... сюди, будь ласка, — промовив позад нього уривчастий, зляканий голос. Граф Растопчин не міг нічого відповісти і, слухняно повернувшись, пішов туди, куди йому показували. Біля чорного ганку стояла коляска, Далекий рев натовпу чутно було й тут. Граф Растопчин квапливо сів у коляску і звелів їхати у Сокольники, у свій заміський дім. Виїхавши на М’ясницьку і не чуючи більш галасу юрми, граф почав каятися. Він з неприємністю згадав тепер хвилювання і страх, що їх він виявив перед підлеглими. «La populace est terrible, elle est hideuse, — думав він по-французькому. — Ils sont comme les loups qu’on ne peut apaiser qu’avec de la chair»[224]. «Графе! один бог над нами!» — раптом згадались йому слова Верещагіна, і неприємне почуття холоду пробігло по спині графа Растопчина. Але почуття це було миттєве, і граф Растопчин презирливо усміхнувся сам з себе. «J’avais d’autres devoirs, — подумав він. — Il fallait apaiser le peuple. Bien d’autres victimes ont peri et perissent pour le bien publique»[225], — і він став думати про ті загальні обов’язки, які він мав відносно своєї родини, своєї (дорученої йому) столиці і відносно самого себе — не як Федора Васильовича Растопчина (він вважав, що Федір Васильович Растопчин жертвує собою для bien publique[226]), а відносно себе, як головнокомандуючого, представника влади і царевого уповноваженого. «Якби я був лише Федором Васильовичем, ma ligne de conduite aurait été tout autrement tracée [227], але я повинен був зберегти і життя і гідність головнокомандуючого».