Розділ «Том третій»

Поліцеймейстер, якого зупинив натовп, і ад’ютант, який прийшов повідомити, що коні готові, разом увійшли до графа. Обидва були бліді, і поліцеймейстер, розповівши про виконання свого доручення, сповістив, що у графа на подвір’ї стоїть величезний натовп народу, який бажає його бачити.

Растопчин, ні слова не відповідаючи, встав і швидкими кроками пішов до своєї розкішної світлої вітальні, підійшов до дверей балкона, взявся за ручку, пустив її з руки і перейшов до вікна, з якого видніше було весь натовп. Високий парубок стояв у передніх рядах і з суворим обличчям, розмахуючи рукою, говорив щось. Закривавлений коваль з понурим виглядом стояв біля нього. Крізь зачинені вікна чутно було гудіння голосів.

— Готовий екіпаж? — спитав Растопчин, відходячи від вікна.

— Готовий, ваше сіятельство, — сказав ад’ютант.

Растопчин знову підійшов до дверей балкона.

— Та чого вони хочуть? — спитав він поліцеймейстера.

— Ваше сіятельство, вони кажуть, що зібрались іти на французів, за вашим наказом, про зраду щось галасували! Але буйний натовп, ваше сіятельство. Я насилу втік кіньми. Ваше сіятельство, насмілюсь запропонувати...

— Ідіть, я без вас знаю, що робити, — сердито крикнув Растопчин. Він стояв біля дверей балкона, дивлячись на натовп. «Ось що вони зробили з Росією! Ось що вони зробили зі мною!» — думав Растопчин, почуваючи, як піднімається в його душі нестримний гнів проти когось того, кому можна було приписати причину всього, що сталося. Як це часто буває з гарячими людьми, гнів уже владав ним, але він ще шукав для нього об’єкта. «La voilà la populace, la lie du peuple, — думав він, дивлячись на натовп, — la plèbe qui’ils ont soulevée par leur sottise. Il leur faut une victime»[223], — спало йому на думку, коли він дивився на високого парубка, який розмахував рукою. І тому якраз це спало йому на думку, що йому самому треба було цієї жертви, цього об’єкта для свого гніву.

— Готовий екіпаж? — вдруге спитав він.

— Готовий, ваше сіятельство. Що накажете відносно Верещагіна? Він чекає біля ганку, — відповів ад’ютант.

— А! — скрикнув Растопчин, ніби вражений якимсь несподіваним спогадом.

І, швидко відчинивши двері, він вийшов рішучими кроками на балкон. Гомін враз змовк, люди зняли шапки й кашкети, і всі очі звелися до графа.

— Здрастуйте, хлопці! — сказав граф швидко і голосно. — Спасибі, що прийшли. Я зараз вийду до вас, але передусім нам треба впоратися з лиходієм. Нам треба покарати лиходія, від якого загинула Москва. Почекайте мене! — І граф так само швидко повернувся в покої, кріпко грюкнувши дверима.

По натовпу пробіг схвальний гомін задоволення. «Він, значить, лиходіїв упорає всіх! А ти кажеш француз... він тобі всю дистанцію розв’яже!» — говорили люди, наче докоряючи одне одному за своє маловір’я.

Через кілька хвилин з парадних дверей квапливо вийшов офіцер, наказав щось, і драгуни виструнчились. Натовп від балкона жадібно просунувся до ганку. Вийшовши гнівно-швидкими кромками на ганок, Растопчин поспішно оглянувся круг себе, ніби відшукуючи когось.

— Де він? — спитав граф, і в ту ж хвилину, як він сказав це, він побачив юнака з довгою тонкою шиєю, з головою, до половини виголеною і зарослою; юнак виходив між двома драгунами з-за рогу будинку. Він був одягнений у чепурний колись, критий синім сукном, витертий лисячий кожушок і в брудні плоскінні арештантські штани, забрані в нечищені, сходжені тонкі чоботи. На тонких, кволих ногах важко висіли кайдани, які утруднювали юнакові його нерішучу ходу.

— А! — сказав Растопчин, поспішно одвертаючи свій погляд від хлопця в лисячому кожушку й показуючи на нижній східець ганку. — Поставте його сюди! — Юнак, бренькаючи кайданами, важко переступив на показаний східець, притримавши пальцем комір кожушка, щоб він не муляв, повернув двічі довгою шиєю і, зітхнувши, покірним жестом склав перед животом тонкі, неробочі руки.

Кілька секунд, поки юнак встановлювався на східці, тривало мовчання. Тільки в задніх рядах людей, які тиснулись до одного місця, чутно було кректання, стогін, поштовхи та човгання.

Растопчин, чекаючи, поки він зупиниться на вказаному місці, насуплено потирав рукою обличчя.

— Хлопці! — сказав Растопчин металічно-дзвінким голосом, — ця людина, Верещагін — той самий мерзотник, від якого загинула Москва.