Розділ «Том перший»

— Чи ж мало він написав духівниць! — спокійно сказала княжна, — але П'єру він не міг відписати. П'єр незаконний.

— Ma chère, — сказав раптом князь Василь, притиснувши до себе столика, пожвавившись і почавши говорити швидше, — а що, як листа написано государеві, і граф просить усиновити П'єра? Розумієш, по графових заслугах на його просьбу зважать…

Княжна усміхнулася, як усміхаються люди, які думають, що знають справу краще за тих, з ким розмовляють.

— Я тобі скажу більше, — говорив далі князь Василь, хапаючи її за руку, — листа було написано, хоч і не надіслано, і государ знав про нього. Питання лише в тому, знищено його чи ні. Якщо ні, то тільки-но все кінчиться, — князь Василь зітхнув, даючи цим зрозуміти, що він розумів під словами все кінчиться, — і розпечатають графові папери, духівницю з листом буде передано государеві, і на графову просьбу напевно буде зважено. П'єр, як законний син, одержить усе.

— А наша частина? — спитала княжна, іронічно усміхаючись так, наче все, але тільки не це, могло статися.

— Mais, ma pauvre Catiche, c'est clair, comme le jour[177]. Лише він тоді законний спадкоємець усього, а ви не одержите аністілечки. Ти повинна знати, моя люба, чи було написано духівницю й листа і чи знищено їх. І якщо чомусь їх забуто, то ти повинна знати, де вони і знайти їх, бо…

— Цього лише бракувало! — перебила його княжна, сардонічно усміхаючись і не змінюючи виразу очей. — Я женщина; по-вашому, ми всі дурні; але я настільки знаю, що незаконний син не може діставати у спадщину… Un bâtard[178], — додала вона, гадаючи цим перекладом остаточно показати князеві його безпідставність.

— Як ти не розумієш, нарешті, Катіш! Ти така кмітлива, як ти не розумієш, — якщо граф написав государеві листа, в якому просить його визнати сина законним, то П'єр уже буде не П'єр, а граф Безухов, і тоді він за духівницею одержить усе… І якщо духівниці з листом не знищено, то тобі, крім утіхи, що ти була доброчесною et tout ce qui s'en suit[179], нічого не залишиться. Це так.

— Я знаю, що духівницю написано; але знаю також, що вона недійсна, і ви мене, здається, вважаєте за цілковиту дурепу, mon cousin, — сказала княжна з тим виразом, з яким говорять жінки, гадаючи, що вони сказали щось дотепне і зневажливе.

— Люба ти моя княжно Катерино Семенівно! — нетерпляче заговорив князь Василь. — Я прийшов до тебе не для того, щоб пікіруватися з тобою, а для того, щоб як з родичкою, хорошою, доброю, справжньою родичкою, поговорити про твої ж таки інтереси. Я тобі кажу вдесяте, що коли лист до государя й духівниця на користь П'єра є у графових паперах, то ти, моя голубонько, і з сестрами, не спадкоємниця. Якщо ти мені не віриш, то повір людям, які знають: я щойно розмовляв з Дмитром Онуфрійовичем (це був адвокат дому), він те саме сказав.

Видно, щось раптом змінилося в думках княжни; тонкі губи зблідли (очі зостались ті самі), і голос у той час, як вона заговорила, прохоплювався такими перекотами, яких вона, певне, сама не чекала.

— Це було б добре, — сказала вона. — Я нічого не хотіла й не хочу.

Вона скинула свого песика з колін і оправила складки плаття.

— Ось вона, вдячність людям, ось як він цінить тих, що всім пожертвували для нього, — сказала вона. — Чудово! Дуже добре! Мені нічого не треба, князю.

— Так, але ти не сама одна, в тебе сестри, — відповів князь Василь.

Та княжна не слухала його.

— Так, я це давно знала, але забула, що, крім підлості, обману, заздрощів, інтриг, крім невдячності, найчорнішої невдячності, я ні на що не могла сподіватися в цьому домі…

— Знаєш ти, чи не знаєш, де ця духівниця? — питав князь Василь ще з більшим, ніж досі, посіпуванням щік.

— Так, я була дурна, я ще вірила в людей і любила їх і жертвувала собою. А добиваються успіху лише ті, хто підлий і гидкий. Я знаю, чиї це інтриги.

Княжна хотіла встати, але князь притримав її за руку. Княжна мала вигляд людини, яка раптом зневірилася в усьому людському роді; вона злісно дивилася на свого співрозмовника.