Розділ «Том перший»

— Я думаю, чи не пізно робити маслосвяття? — додаючи духовний титул, питала дама, мовби не маючи щодо цього ніякої своєї думки.

— Таїнство, матінко, велике, — відповідала духовна особа, проводячи рукою по лисині, по якій пролягало кілька пасом зачесаного напівсивого волосся.

— Це ж хто такий? сам головнокомандуючий був? — питали в другому кінці кімнати. — Який моложавий!..

— А сьомий десяток! Що, граф не впізнає вже, кажуть? Хотіли робити маслосвяття?

— Я одного знав: йому сім разів маслосвяття робили.

Друга княжна вийшла з кімнати хворого з заплаканими очима й сіла біля лікаря Лоррена, який у граціозній позі сидів під портретом Катерини, спершись ліктями на стіл.

— Très beau, — казав лікар, відповідаючи на запитання про погоду, — très beau, princesse, et puis, à Moscou on se croit à la campagne[172].

— N'est-ce-pas?[173] — сказала княжна, зітхаючи. — То можна йому пити?

Лоррен замислився.

— Він прийняв ліки?

Так.

Лікар подивився на брегет.

— Візьміть склянку перевареної води і покладіть une pincée (він своїми тонкими пальцями показав, що означає une pincée) de cremortartari…[174].

— Не пуло випаток, — казав німець-лікар до ад'ютанта, — щоп з третій удар шивий салишався.

— А який бадьорий був мужчина! — казав ад'ютант. — І кому піде це, багатство? — додав він пошепки.

— Окочий знайдуться, — усміхаючись, відповів німець.

Усі знову оглянулися на двері: вони скрипнули, і друга княжна, зробивши питво, за приписом Лоррена, понесла його хворому. Німець-лікар підійшов до Лоррена.

— Ще, може, дотягне до завтрашнього ранку? — спитав німець, погано вимовляючи по-французькому.

Лоррен, підібравши губи, строго й заперечливо помахав пальцем перед своїм носом.

— Сьогодні вночі, не пізніш, — сказав він тихо, з пристойною усмішкою задоволення своїм умінням розуміти й передавати стан хворого, і відійшов.