Розділ «Том перший»

П'єр пройшов у двері, ступаючи по м'якому килиму, і помітив, що й ад'ютант, і незнайома дама, і ще хтось із слуг — усі пройшли за ним, наче тепер уже не треба було питати дозволу входити до цієї кімнати.

XX

П'єр добре знав цю велику, розділену колонами й аркою кімнату, всю оббиту персидськими килимами. Частина кімнати за колонами, де з одного боку стояло високе червоного дерева ліжко, під шовковими завісами, а з другого — величезний кіот з образами, була червоно і яскраво освітлена, як бувають освітлені церкви під час вечірньої служби. Під освітленими ризами кіота стояло довге вольтерівське крісло, і на кріслі, обкладеному вгорі сніжнобілими, не прим'ятими, видно, щойно переміненими подушками, вкрита до пояса яскравозеленою ковдрою, лежала знайома П'єру велична постать його батька, графа Безухова, з тією ж сивою гривою волосся над широким лобом, з якою він нагадував лева, і з тими ж характерно-благородними великими зморшками на гарному червоножовтому обличчі. Він лежав просто під образами; обидві товсті, великі руки його були вийняті з-під ковдри й лежали на ній. У праву руку, покладену долонею вниз, між великий і вказівний палець вставлено було воскову свічку, яку притримував, нагинаючись з-за крісла, старий слуга. Над кріслом стояли духовні особи в своїх величних блискучих шатах, з вийнятим на них довгим волоссям, з засвіченими свічками в руках, і повільно-урочисто правили. Трохи позад них стояли дві молодші княжни з хусточками в руках та біля очей, і перед ними старша, Катіш, із злим і рішучим виглядом, ні на мить не спускаючи очей з образів, неначе казала всім, що не відповідає за себе, якщо оглянеться. Анна Михайлівна, з покірливим смутком і всепрощенням на обличчі, і невідома дама стояли біля дверей. Князь Василь стояв по другий бік дверей, близько до крісла, за різьбленим оксамитовим стільцем, якого він повернув до себе спинкою, і, спершись на неї ліктем лівої руки зі свічкою, хрестився правою, щоразу зводячи очі вгору, коли приставляв персти до лоба. Обличчя його виявляло спокійну побожність і відданість волі божій. «Якщо ви не розумієте цих почуттів, то тим гірше для вас», здавалось, говорило його обличчя.

Позад нього стояв ад'ютант, лікарі й чоловіча челядь; мовби в церкві, чоловіки й жінки розділилися. Все мовчало, хрестилося, лише чутно було церковне читання, стриманий, густий басовий спів і в хвилини пауз переставляння ніг та зітхання. Анна Михайлівна, з тим значущим виглядом, який показував, що вона знає, що робить, перейшла через цілу кімнату до П'єра й дала йому свічку. Він засвітив її і, захоплений спостереженням за присутніми, став хреститися тією самою рукою, в якій була свічка.

Молодша, рум'яна і смішлива княжна Софі, з родимкою, дивилась на нього. Вона усміхнулася, сховала своє обличчя в хусточку і довго не відкривала його; але, подивившись на П'єра, знову засміялася. Вона, видно, почувала себе неспроможною дивитися на нього без сміху, але не могла стриматися, щоб не дивитись на нього, і, уникаючи спокуси, тихо перейшла за колону. В середині відправи голоси духівництва раптом замовкли; духовні особи пошепки сказали щось одна одній; старий слуга, тримаючи графову руку, випростався і повернувся до дам. Анна Михайлівна виступила вперед і, нагнувшись над хворим, з-за спини пальцем поманила до себе Лоррена. Француз-лікар, який стояв без засвіченої свічки, спершись на колону в тій шанобливій позі іноземця, яка показує, що, незважаючи на відмінність вір, він розуміє усю важливість чиненого обряду і навіть схвалює його, — нечутними кроками людини в усій силі дозрілих літ підійшов до хворого, взяв своїми білими тонкими пальцями його вільну руку зеленої ковдри і, одвернувшись, став щупати пульс і замислився. Хворому дали чогось випити, заворушились біля нього, потім знову розступились по місцях, і служба божа поновилася. Під час цієї перерви П'єр помітив, що князь Василь вийшов з-за своєї спинки стільця і з тим самим виглядом, який показував, що він знає, що робить, і що тим гірше для інших, якщо вони не розуміють його, не підійшов до хворого, а, пройшовши повз нього, приєднався до старшої княжни і з нею разом попростував у глибину спальні до високого ліжка під шовковими завісами. Від ліжка і князь і княжна обоє зникли в задніх дверях, але перед кінцем відправи одне за одним повернулися на свої місця. П'єр звернув на цю обставину не більше уваги, ніж на всі інші, раз назавжди вирішивши в своїй голові, що все, що чинилося перед ним нинішнього вечора, було конче потрібне.

Звуки церковного співу припинилися, почувся голос духовної особи, яка поважливо поздоровляла хворого з прийняттям таїнства. Хворий лежав так само мертво й нерухомо. Круг нього все заворушилося, почулися кроки й шепоти, з яких шепіт Анни Михайлівни вирізнявся з усіх.

П'єр чув, як вона сказала:

— Неодмінно треба перенести на ліжко, тут ніяк не можна буде…

Хворого так обступили лікарі, княжни та слуги, що П'єр уже не бачив тієї червоножовтої голови з сивою гривою, яка, незважаючи на те, що він бачив і інші обличчя, ні на мить не виходила в нього з-перед очей за весь час відправи. П'єр догадався по обережному рухові між людьми, які обступили крісло, що вмираючого піднімали й переносили.

— За мою руку тримайся, упустиш так, — почув він зляканий шепіт одного з слуг, — знизу… ще один, — гомоніли голоси, і важкі віддихи й переступання ногами стали хапливішими, наче тягар, який вони несли, був над силу їхню.

Ті, що несли, між якими була й Анна Михайлівна, порівнялися з молодиком, і він на мить з-за спин та потилиць людей побачив високі, гладкі відкриті груди, опасисті плечі хворого, які люди підняли вгору, тримаючи його попід пахви, і сиву, кучеряву лев'ячу голову. Голова ця, з незвичайно широким лобом і вилицями, з гарним хтивим ротом і величним холодним поглядом, не була спотворена близькістю смерті. Вона була така сама, якою знав її П'єр три місяці тому, коли граф відпускав його до Петербурга. Але голова ця безпорадно похитувалась від нерівних кроків тих, що несли, і холодний байдужий погляд не знав, на чому зупинитися.

Минуло кілька хвилин метушні біля високого ліжка; люди, які переносили хворого, розійшлися. Анна Михайлівна торкнула П'єра в руку і сказала до нього: «Venez»[193]. П'єр разом з нею підійшов до ліжка, на якому в святочній позі, що, очевидно, пов'язувалася з тільки-ось учиненим таїнством, було покладено хворого. Він лежав, високо спираючись головою на подушки. Руки його були симетрично викладені на зеленій шовковій ковдрі долонями вниз. Коли П'єр підійшов, граф дивився просто на нього, але дивився тим поглядом, смисл і значення якого не можна зрозуміти людині. Або цей погляд зовсім нічого не говорив, крім того, що поки є очі, треба ж дивитися будь-куди, або він говорив занадто багато. П'єр зупинився, не знаючи, що йому робити, і запитливо оглянувся на свою керівницю Анну Михайлівну. Анна Михайлівна зробила йому квапливий знак очима, показуючи на руку хворого і губами посилаючи їй поцілунок. П'єр, старанно витягаючи шию, щоб не зачепити за ковдру, виконав її пораду, поцілувавши ширококосту і тілисту руку. Ні рука, ні жоден мускул графового обличчя не здригнулися… П'єр знову запитливо подивився на Анну Михайлівну, питаючи, що йому тепер робити. Анна Михайлівна очима показала йому на крісло, що стояло біля ліжка. П'єр слухняно почав сідати в крісло, питаючи очима, чи те він зробив, що треба. Анна Михайлівна схвально кивнула головою. П'єр знову прибрав симетрично-наївну позу єгипетської статуї, жалкуючи про те, що незграбне і товсте тіло його займало так багато місця, і напружуючи всі душевні сили, щоб здаватися якомога меншим. Він дивився на графа. Граф дивився на те місце, де було П'єрове обличчя в той час, коли він стояв. Анна Михайлівна являла в своєму виразі свідомість зворушливої важливості цієї останньої хвилини побачення батька з сином. Це тривало дві хвилини, які здалися П'єру годиною. Раптом крупні мускули і зморшки графового обличчя почали сіпатися. Сіпання посилювалось, гарний рот скривився (П'єр лише в цю мить зрозумів, якою мірою батько його був близький до смерті), з перекривленого рота почувся невиразний хрипкий звук. Анна Михайлівна старанно дивилася в очі хворому і, намагаючись вгадати, чого йому треба, показувала то на П'єра, то на питво, то пошепки питально називала князя Василя, то показувала на ковдру. Очі й обличчя хворого виявляли нетерплячку. Він зробив зусилля, щоб глянути на слугу, який безвідхідно стояв біля узголів'я ліжка.

— На другий бочок повернутись хочуть, — прошепотів слуга й підвівся, щоб повернути обличчям до стіни важке графове тіло.

П'єр встав, щоб допомогти слузі.

У той час, як графа перевертали, одна рука його безпорадно запала назад, і він зробив даремне зусилля, щоб перетягти її. Чи помітив граф той вражено-зляканий погляд, яким П'єр дивився на цю безживну руку, чи яка інша думка майнула в його вмираючій голові у цю хвилину, але він дивився на неслухняну руку, на вираз жаху в П'єровому обличчі, знову на руку, і на лиці його з'явилася квола, страдницька усмішка, яка так не пасувала до його рис обличчя і в якій відчувалася ніби іронія над його власним безсиллям. Несподівано побачивши цю усмішку, П'єр відчув, як щось здригнулося в грудях, защипало в носі, і сльози затуманили його зір. Хворого повернули на бік до стіни. Він зітхнув.

— Il est assoupi[194], — сказала Анна Михайлівна, побачивши княжну, що йшла на зміну. — Allons[195].

П'єр вийшов.

XXI

У приймальні нікого вже не було, крім князя Василя та старшої княжни, які, сидячи під портретом Катерини, про щось жваво розмовляли. Побачивши П'єра з його керівницею, вони відразу замовкли. Княжна щось сховала, як здалося П'єру, і прошептала:

— Не можу бачити цієї жінки.