Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Ти зупиниш його, Лізі. Ти.

— Не говори дурниці, любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні своїм найліпшим голосом, голосом Ца Ца Ґабор.[61]

Знову скориставшись правою рукою, вона відчинила шафку над тостером, дістала звідти коробку з пакетиками чаю «Ліптон» і поклала її в білий тазик. Укинула туди й закривавлений квадратик африканки з кедрової скриньки доброї матінки, хоч не мала найменшого уявлення про те, навіщо вона досі носить його з собою. А тоді поплентала до сходів.

Чому дурниці? Ти ж зупинила Білявчика, хіба ні? Хоч цю заслугу й приписали іншому, але це ж ти його зупинила.

— Там було зовсім інакше.

Вона стояла, дивлячись угору на сходи, з білим пластиковим тазиком під правою рукою, притиснувши його до свого стегна, щоб коробка з чаєм та квадратик африканки не повипадали звідти. Їй здалося, що ці сходи мають не менш як вісім миль заввишки. Лізі подумала, що їхня вершина, либонь, огорнута хмарами.

Якщо там було інакше, то чому ти хочеш вибратися нагору сходами?

— Бо там — вікодин! — крикнула вона, звертаючись до порожнього будинку. — Стародавні клятущі пігулки, які полегшують біль!

Голос сказав їй ще одну фразу, а тоді замовк.

— ПеЗКаПеТе, ти мене переконав. Твоя люба дитина зробить усе, як треба, — сказала Лізі. — Ти в це повір.

І вирушила в тривалу, повільну подорож угору сходами.

2

Десь на середині її дороги над нею знову замахали крила, ще чорніші, аніж будь-коли, і якусь мить Лізі не сумнівалася в тому, що зараз вона провалиться в чорноту. Вона стала переконувати себе, що їй треба падати вперед, на сходи, а не назад, у порожнечу, але тут у неї в голові знову прояснилося. Вона сіла, поставивши тазик собі на коліна, і так сиділа з похиленою головою, поки не дорахувала до ста, мугикаючи «Міссісіпі» між кожними двома числами. Потім знову зіп'ялася на ноги й закінчила своє сходження. На другому поверсі гуляли протяги і там було навіть прохолодніше, ніж на кухні, але на той час, коли Лізі туди дісталася, вона знову вкрилася рясним потом. Піт проникав у розтин на її груді, й незабаром до лютого болю додалося ще й свербіння від солі. І їй знову дуже хотілося пити. Спрага мучила її на всьому шляху від горла до шлунка, так їй здавалося. Це принаймні можна було залагодити і що швидше, то ліпше.

Вона заглянула в кімнату для гостей, коли повільно її проминала. Там було все перероблено після 1996 року — навіть двічі, — але вона без жодних проблем одразу побачила чорне крісло-гойдалку з емблемою Менського університету на спинці… і чорний екран телевізора… і вкриті візерунками паморозі вікна, що змінювали колір, коли змінювалося сяйво в небі…

Облиш, маленька Лізі, це давно відійшло в минуле.

— Воно все відійшло в минуле, але нічого не було зроблено! — роздратовано закричала вона. — У цьому вся хрінова проблема!

На цей вигук вона не дістала відповіді, але тут, нарешті, вона дійшла до великої спальні з прилеглою до неї ванною кімнатою — Скот, який ніколи не відзначався делікатністю, називав цей комплекс «трахкімната з нужником». Вона поставила тазик, узяла склянку для зубних щіток (там досі було їх дві, але тепер вони обидві належали їй — гай-гай!), дістала їх звідти, виполоснула склянку й наповнила її по вінця холодною водою, жадібно випила її, а потім використала якусь мить для того, щоб подивитися на себе в дзеркало. На своє обличчя принаймні.

Те, що вона побачила, не вельми її підбадьорило. Її очі блищали синіми іскрами на дні глибоких темних провалин. Шкіра під ними мала темно-брунатний колір. Ніс був скривлений ліворуч. Лізі не думала, що він зламаний, але хто знає. Богу дякувати, вона могла ним дихати. Під носом була велика кірка засохлої крові, яка опускалася по обидва боки від рота у формі гротескних, як у Фу Манчу,[62] вусів. «Поглянь-но, мамо, я мотоцикліст», — хотіла вона пожартувати, але слова не вилетіли у неї з рота. Зрештою, це був ідіотський жарт.

Її губи так розпухли, що вивернулися зсередини назовні, надавши її побитому обличчю гротескного ображеного виразу прийди-й-поцілуй мене.

«Чи я справді думала їхати до Ґрінлона, домівки славетного доктора Олберніса, в такому стані? Невже я справді про це думала? Та їм же досить буде одного погляду — і вони одразу викличуть „швидку допомогу“, щоб відвезти мене до справжньої лікарні, до такої, де вони мають відділ негайного інтенсивного лікування.