Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Хлороформ, — сказав він і з такою гордістю в голосі, з якою Смайлі Фландерс говорив про впольованого ним лося. — Мене навчив користуватися ним один чоловік, який у цьому тямить, принаймні так він мені сказав, але також мене остеріг, що він може накоїти лиха. У найліпшому випадку ви прийшли б до тями з дуже сильним головним болем, місус. Бо я знав, що ви не захочете йти нагору. Мені це підказувала моя туїція.

Він наставив на неї палець, наче дуло пістолета, супроводжуючи свій жест усмішкою, а в стереосистемі тим часом Двайт Йоакам[49] почав співати «За тисячу миль від Ніде». Певно Дулей знайшов один із CD-R Скота домашнього виготовлення з піснями, які виконувалися в нічних клубах.

— Можна мені випити води, містере Дулей?

— Чого? Води? О, звичайно ж! Трохи пересохло в роті, чи не так? Людина завжди переживає шок, коли з нею починаєш розмовляти серйозно, це відбувається щоразу.

Він звівся на ноги, залишивши пістолет лежати там, де він був, — певно, вона не змогла б дотягтися до нього, навіть якби до кінця натягнула ланцюг, яким була прикута до труби… а спробувати це зробити й зазнати невдачі ні до чого доброго не призвело б.

Він відкрутив кран. У трубах засопіло й забулькало. Через хвилину або дві вона почула, що кран почав нарешті плюватися водою. Так, пістолет, певно, був поза межами її досяжності, але пах Дулея був прямо над її головою, не більш як за фут відстані. А одна рука була в неї вільна.

Ніби прочитавши її думки, Дулей сказав:

— Ви могли б добре дзеленькнути, вдаривши по моїх дзвіночках, якби захотіли, думаю. Але в мене на ногах важкі черевики марки «Док Мартенс», а на ваших руках узагалі нічого нема. — В устах Дулея слово «узагалі» прозвучало як «загалі». — Поводьтеся добре, місус, і приготуйтеся попити холодної водички. Цей кран не дуже її пропускає, але зараз він прочиститься, гадаю.

— Помийте склянку, перед тим як налити в неї води, — сказала вона. Її голос прозвучав хрипко, на грані зриву. — Ними давно не користувалися.

— А це — «Роджер Вілко».[50]

Цілком нормальний і приємний голос. Як і в будь-кого іншого з їхнього міста. Навіть трохи схожий на голос її власного тата, яким він їй запам’ятався. Звичайно, Дулей нагадав їй також Ґерда Аллена Коула, першого Кіда,[51] з яким їй довелося мати справу. Вона вже мало не простягла руку й не відкрутила йому яйця, аби відплатити йому за те, що він посмів так їх до неї наблизити. Протягом якоїсь миті вона насилу стримувала себе.

Потім Дулей нахилився й подав їй одну з важких склянок «Вотерфорд». Вона була наповнена на три чверті, і хоч вода з-під крана натекла не дуже прозора, проте була достатньо чиста, щоб її можна було пити. Вона здалася Лізі чудовою.

— Не поспішайте, пийте повільно. Так буде смачніше, — сказав Дулей зі щирою турботою в голосі. — Я дозволю вам тримати склянку, але якщо ви пожбурите нею в мене, я зламаю вам щиколотку. А якщо ви до того ж і влучите нею в мене і мені буде боляче, то я зламаю вам обидві, навіть якщо не буде крові. Домовилися?

Вона кивнула головою і припала губами до склянки. На стереосистемі Двайт Йоакам поступився місцем самому друзяці Генкові, що почав ставити вічні запитання: Чому ти не кохаєш мене, як кохала раніше? Чому ти почала ставитися до мене як до зношеного черевика?

Дулей присів навпочіпки, майже торкаючись задом до черевиків, обхопивши однією рукою коліна. Він чимось скидався на фермера, що спостерігає, як його корова п’є зі струмка на північній межі його поля. Вона бачила, що він насторожений, але не перебуває у стані найвищої готовності. Він не чекав, що вона, пожбурить у нього важкою склянкою, і мав усі підстави не чекати цього. Лізі не хотіла, щоб їй зламали щиколотки.

«Я ніколи не хотіла навіть брати уроки катання на ковзанах, — подумала вона, — попри те, що вівторкові вечори були вечорами знайомств на центральній ковзанці Оксфорда».

Погамувавши свою першу спрагу, вона повернула йому склянку. Дулей узяв склянку й оглянув її.

— Ви певні, що не хочете зробити ці два останні ковточки, місус?

Він навіть сказав «ковточки», а не «ковтки», й уже власна «туїція» підказала Лізі, що Дулей явно перебирає міру зі своєю роллю доброго хлопця. Можливо, умисне, а може, навіть не усвідомлює собі цього. Він навіть почав стежити за літературною правильністю своєї мови, щоб у неї не склалося враження, ніби він калічить її умисне. Але чи мало це якесь значення? Певно, ніякого.

— Мені досить.