Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

«Я туди не добіжу, — подумала вона. Повітря, яке вона вдихала і видихала крізь своє горло, було гарячим, а в боку стало поколювати. — Він зловить мене раніше, аніж я дістануся до вершини цього пагорка».

Але тут їй відповів голос Скота, сміхотливий зовні, дивовижно сердитий усередині. Не для того ти пройшли всю цю дорогу. Не здавайся, люба моя дитино, ПеЗКаПеТе.

ПеЗКаПеТе, атож. Необхідність пручатися ніколи не була для неї такою очевидною, як тепер. Лізі помчала на вершину пагорка, волосся прилипало їй до голови мокрими від поту пасмами, руки розгойдувалися в ритмі бігу. Вона вдихала повітря величезними порціями, видихала його з хрипким свистінням, їй хотілося відчути солодкий смак у роті, але останній ковток із озера вона віддала паскудному покидьку, який гнався тепер за нею, і все, що вона могла відчути в роті, — це присмак міді та виснаження. Вона чула, як він наближається знову й тепер уже не кричить, бо зберігає своє дихання для гонитви. Поколювання в боку ставало дедалі глибшим. Якась приємна музика на високих нотах зазвучала спершу в її правому вусі, а потім і в обох. Сміюни кудкудакали тепер ближче, так, ніби хотіли подивитися на вбивство. Вона відчувала нюхом зміну в деревах, відчувала, як пахощі, які були ніжними, тепер стають різкими, як пахощі дуже давньої хни, яку вона й Дарла знайшли в туалетній кімнаті бабусі Дебушер, після того як вона померла, то були отруйні пахощі й…

«Це не дерева».

Усі сміюни раптом замовкли. Тепер вона чула лише хрипке дихання Дулея, що лунко тупотів, женучись за нею і намагаючись подолати останні кілька футів, які їх іще розділяли. І саме тієї миті вона відчула на собі руки Скота, які її обіймали, Скота, який пригорнувся до її тіла й прошепотів: Тихо, Лізі, цить. Заради свого життя та мого тепер ти мусиш мовчати.

Вона подумала: «Тепер він не лежить поперек стежки, як було, коли Скот намагався дістатися до озера в 2004 році. Цього разу він біжить понад стежкою. Як було, коли я прийшла до нього в ту зиму великого вітру з Єлоунайфа».

Та коли вона вже побачила краєчком ока дзвінок, який досі висів на тій майже зогнилій мотузці, а останнє світло дня виблискувало на його боках, Джим Дулей зробив останній ривок, і Лізі тепер реально відчула, як його пальці ковзнули ззаду по її блузці, намацуючи, за що б ухопитися, наприклад, за стрічку бюстгальтера. Їй пощастило придушити зойк, який вихоплювався з її горла. Вона смикнулася вперед, знайшовши в собі ще трохи резерву швидкості, швидкості, яка, певно, мало б допомогла їй, якби Дулей знову не перечепився і не впав із криком: «Ти, суко!», за який, сподівалася Лізі, йому ще доведеться пошкодувати.

Якщо йому вистачить на це тих кількох хвилин життя, які йому залишилися…

8

Знову почувся тихий дзенькіт від дерева, яке раніше було

(Приготуйся, Лізі! Ну ж бо, поквапся!)

Деревом Дзвінка, а тепер стало Деревом Дзвінка й Лопати. Бо саме тут вона лежить, срібна лопата Скота. Коли вона поклала її сюди, — скоряючись могутній інтуїції, тепер вона це розуміла, — сміюни здійняли істеричний галас. Тепер же Зачарований Ліс був мовчазним, і в ньому чутно було лише звуки її власного стражденного дихання та бридку блювотину прокльонів Дулея. Довгий хлопець спав — дрімав принаймні, — але галасування Дулея розбудило його.

Можливо, було визначено наперед, що так має статися, але від цього Лізі не було легше. Було жахливо почути шепіт не-зовсім-чужих думок із глибин її підсвідомості. Вони були наче неспокійні руки, що намацували слабко прибиті дошки або намагалися підважити закриту ляду колодязя. Вона зловила себе на тому, що думає про надто багато жахливих речей, які раніше чи пізніше вражали її серце: два закривавлені зуби, які вона одного разу знайшла на підлозі туалетної кімнати в кінотеатрі, двоє малих дітлахів, які плакали, обнявшись біля дверей крамнички, запах, який ішов від її чоловіка, коли він лежав на своєму смертному ложі, дивлячись на неї палахкотючими очима, бабуся Дебушер, яка помирала, лежачи в курнику і дриґаючи ногою.

Жахливі думки. Жахливі образи того виду, які приходять до вас, наче привиди, посеред глупої ночі, коли місяць уже зайшов, а ліки закінчилися, і час невідомо який.

Одне слово, увесь можливий психодіотизм. І зовсім поруч, за найближчими деревами.

І ось тепер…

Протягом тієї завжди досконалої миттєвості тепер, що не закінчується ніколи

9

Важко відсапуючись, скиглячи, слухаючи, як власне серце лунко калатає в неї у вухах, Лізі нахиляється, щоб схопити срібну лопату. Її руки, які добре знали свою роботу вісімнадцять років тому, добре знають її й тепер, хай навіть її голова напхом напхана óбразами втрати, болю та глибокого розпачу. Дулей уже зовсім близько. Вона чує його. Він перестав лаятись, але вона чує, як наближається його дихання. Це буде тяжко, навіть тяжче, ніж із Білявчиком, хоча цей божевільний і не має пістолета, бо якщо Дулей устигне схопити її, перш ніж вона обернеться…

Але він не встигає. Не зовсім устигає. Лізі обкручується, як бейсболіст, що збирається завдати могутнього удару по м’ячу, замахнувшись срібною лопатою, як вона вміє. Срібний совок лопати ловить на себе останній рум’янець рожевого вечірнього світла, схожий на колір прив’ялих троянд, а його загострений край, який набирає найбільшої швидкості, зачіпає дзвінок, що висить на дереві. Дзвінок каже своє останнє «дзелень» і летить у темряву, тягнучи за собою обривок гнилої шворки. Лізі бачить, як лопата мчить уперед і вгору, і знову вона думає: «Чортівня довбана! А я таки справді змогла як слід її розкрутити!» Потім лопата б’є плазом Дулея по обличчю, яке саме в цю мить наблизилося на потрібну відстань, але в результаті лунає не хрускіт — звук, який їй запам’ятався з Нешвіла, а якийсь дуже дивний приглушений брязкіт. Дулей зойкає від подиву й болю. Вона збиває його зі стежки, і він вибігає між дерева, вимахуючи руками й намагаючись утримати рівновагу. Вона має якусь хвилину, аби побачити, що його ніс змістився вбік, як і ніс Коула, а з рота в нього цебенить кров, із-під нижньої губи та з обох кутиків. Потім праворуч від себе вона помічає якийсь рух, дуже близько від того місця, де Дулей смикається, намагаючись утриматися на ногах і випростатися на повен зріст. Це рух на великій площі. На якусь мить чорні та моторошно сумні думки, які населяють її розум, стають навіть сумнішими та чорнішими; Лізі думає, що вони її або вб’ють, або відберуть у неї розум. Потім вони трохи зміщуються і коли вони це роблять, проява, яка ховається за деревами, зміщується також. Утворюються складні звуки, що складаються із шелесту листя, тріскотіння зламаного гілля та кущів. Потім і несподівано — ось він тут. Довгий хлопець Скота. І вона розуміє, що коли ти бодай один раз побачиш Довгого хлопця, минуле й майбутнє перетворюються на сон. Коли ти побачив Довгого хлопця, то, о святий Ісусе, залишається лише одна мить тепер, що звучить, наче вмируща нота, яка не закінчується ніколи.