Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

«Десятки родичів Івонну проводжали…» — звучало з алькова.

— Ти мене задушиш, я неспроможна дихати!

— Пробач… Лізі, ти лежиш на моїй руці…

«Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!»

Лізі вдалося скотитися праворуч. Аменда визволила свою руку, й за мить вага її тіла перестала тиснути на живіт Лізі. Лізі глибоко відітхнула — і з великою полегкістю. Коли вона випустила подих, Генк Вільямс урвав свій спів на півфразі.

— Лізі, чому тут так темно?

— Тому що Дулей перетяв проводку, ти хіба не пам’ятаєш?

— Він вимкнув світло, — цілком логічно заперечила Аменда. — Якби він перетяв усю проводку, телевізор би не працював.

Лізі могла б запитати Аменду, а чому тоді телевізор так несподівано вимкнувся, проте на стала завдавати собі клопоту. Перед ними були нагальніші проблеми, які треба було розв’язувати. Як говориться у прислів’ї: «їм треба було посмажити іншу рибу».

— Ходімо в дім.

— З мене на сто відсотків досить таких пригод, — сказала Аменда. Її пальці доторкнулися до ліктя Лізі, ковзнули по руці вниз і схопили її долоню. Сестри стояли поруч. Аменда додала довірливим тоном: — Не ображайся, Лізі, але якщо я коли-небудь сюди ще прийду, то це буде не скоро.

Лізі розуміла, що відчуває Аменда, але її власні почуття змінилися. Раніше кабінет Скота її відлякував, тут не може бути сумніву. Упродовж двох довгих років вона взагалі не наважувалася увійти сюди. Але тепер вона вважала, що головну роботу, яку треба було тут зробити, зроблено. Вони з Амендою витіснили звідси привид Скота, по-доброму й — час покаже, але в неї сумніву не було — повністю.

— Ходімо, — сказала вона. — Ходімо в дім, Я приготую гарячий шоколад.

— І може, трохи бренді для початку? — з надією в голосі запитала Аменда. — Чи божевільним дамам пити бренді не дозволено?

— Божевільним дамам не дозволено. Тобі дозволено.

Тримаючись за руки, вони навпомацки рушили до сходів. Лізі зупинилася лише один раз, коли на щось наступила. Вона нахилилася й підняла скляний кружечок, завтовшки з дюйм. Вона зрозуміла, що це одна з лінз від окулярів нічного бачення Дулея, і з огидою знову кинула її на підлогу.

— Що там? — запитала Аменда.

— Та нічого. Я трохи спроможна бачити. А ти?

— Трохи. Але не відпускай мою руку.

— Не відпущу, моє золотко.