Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Заткніться, місус. Ліпше послухайтеся мене і стуліть пельку негайно!

— Лізі, замовкни! — скрикнула Аменда.

Вона не звернула найменшої уваги на них обох.

— Ви з ним говорили про ваші улюблені книжки Скота Лендона… коли Коула підлікували достатньо, щоб він був спроможний говорити. Ладна об заклад побитися, що говорили. Йому подобалися «Порожні демони», так чи ні? Звичайно ж, так. А тобі подобалася «Дочка матроса». Така собі парочка космічних ковбоїв, які говорять про книжки, поки їм роблять необхідний ремонт у системах їхнього довбаного управління…

— Я сказав годі! — гарикнув Дулей, випливаючи з темряви, схожий на нирця, який виринає з чорної води на її зеленаву поверхню, у своїх чудернацьких окулярах та всьому іншому. Щоправда, нирці не притискають до своїх грудей паперові пакети, ніби хочуть прикрити свої серця від ударів жорстоких вдів, які знають надто багато. — Я більше не стану остерігати вас…

Лізі не звернула жодної уваги на його слова, Вона не знала, чи Аменда досі тримає револьвер, та й тепер їй було байдуже. Вона наче марила наяву.

— А чи обговорювали ви з Коулом книжки Скота під час сеансів групової терапії? Звісно, обговорювали. Там, де в нього про батька. А потім, коли вони тебе випустили, ти зустрівся з Вудлайном, який нагадав тобі тата із книжки Скота Лендона. Одного з добрих тат. Після того, як вони випустили тебе з психушки. Після того, як вони випустили тебе з фабрики, де виготовляють ідіотів. Після того, як вони випустили тебе з академії сміху, як іноді кажуть…

Люто загорлавши, Дулей випустив із рук свій паперовий пакет (він брязнув, упавши на підлогу) і кинувся на Лізі. Вона встигла подумати: Так. Саме для цього мені й були потрібні дві вільні руки.

Аменда дико зойкнула, перекривши своїм криком крик Дулея. Із них трьох лише Лізі була спокійна, бо Лізі точно знала, що вона робить… хоч, може, й не знала точно, навіщо вона це робить. Вона не зробила спроби втекти. Вона розкинула руки перед Джимом Дулеєм і зловила його в обійми.

З

Він повалив би її на підлогу і впав би на неї — Лізі не мала сумніву, що саме таким був його намір, — якби не стіл. Вона дозволила, щоб він усією своєю вагою відштовхнув її назад, нюхаючи піт на його волоссі та шкірі. Вона також відчула, як його окуляри надавили їй на скроню, і почула якесь глухе, швидке клацання під своїм лівим вухом.

«Це його зуби, — подумала вона. — Це його зуби, якими він хоче перегризти мені горло».

Її зад ударився об довгий бік Великого Слона Ідіота. Аменда заверещала знову. Пролунав гучний звук пострілу й сяйнув короткий спалах яскравого світла.

— Пусти її, сучий виродку!

«Гучні слова, але вона вистрелила у стелю», — подумала Лізі й зімкнула руки на шиї Дулея, коли він нахилив її назад, як нахиляє партнер свою даму в кінці особливо сентиментального танго. Вона чула запах диму з пістолетного дула, у вухах їй дзвеніло, й вона відчувала тиск його члена, важкого й майже цілком набряклого.

— Джиме, — прошепотіла вона, обіймаючи його. — Я дам тобі все, чого ти хочеш. Дозволь мені дати тобі все, що ти хочеш.

Його обійми дещо ослабли. Вона відчувала його розгубленість. Але тут із котячим зойком Аменда впала йому на спину, й Лізі знову була притиснута до столу, вона майже всім тілом лежала на ньому. Її хребет застережливо хруснув, але вона бачила овальну пляму його обличчя — цього було досить, аби вона побачила, який у нього зляканий вигляд. «Невже він мене весь час боявся?» — здивовано подумала вона.

Тепер або ніколи, маленька Лізі.

Вона шукала його очі, сховані за химерними скельцями окулярів, знайшла їх, прикипіла до них поглядом. Аменда досі завивала, наче кіт, що впав на гарячу сковороду, й Лізі бачила, як її кулаки молотять по спині Дулея. Обидва кулаки.

Отже, вона вистрелила у стелю, а потім кинула револьвер. Що ж, можливо, так буде краще.