Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Він мертвий?

— Так. — Вона не хотіла слухати голос своєї інтуїції, яка припускала, що Дулей може досягти якогось диявольського безсмертя всередині істоти, що проковтнула його. — Він мертвий.

— Тоді я хочу додому! Ми зможемо повернутися додому?

— Так, зможемо.

— Я не знаю, чи вдасться мені відтворити кабінет Скота у своїй уяві… Я геть вибита з рівноваги… — Аменда зі страхом розглянулася навколо. — Це зовсім не схоже на Гавань Південнного Вітру.

— Ні, — погодилася Лізі, знову обіймаючи сестру. — І я знаю, ти боїшся. Але спробуй зробити все так добре, як тільки зможеш.

Насправді Лізі турбувало не повернення до кабінету Скота, до Касл В’ю, не повернення до реального світу. Вона думала, що тепер для неї головна проблема пов’язана з перебуванням тут. Вона пригадала, як одного разу лікар порадив їй бути особливо уважною до своєї щиколотки, після того як вона боляче розтягла собі сухожилля під час катання на ковзанах. «Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, то наступного тобі буде набагато важче їх уберегти».

Отже, її чекає попереду час, коли буде набагато легше не вберегтися. І він бачив її. І те око, величезне, як колодязь, водночас мертве й живе, дивилося на неї.

— Лізі, ти така хоробра, — сказала Аменда тоненьким голосом.

Вона скинула останнім поглядом на похилий косогір, зарослий люпином, підзолочений і дивний у дедалі яскравішому світлі місяця, потім знову притисла своє обличчя до шиї Лізі.

— Говори так більше, і завтра мені доведеться залишити тебе в Ґрінлоні. Заплющуй очі.

— Я вже заплющила.

Лізі також заплющила. Протягом якоїсь миті вона бачила ту притуплену голову, що, власне, була не головою, а утробою, трубою, лійкою в чорноту, наповнену нескінченним завихреним психодіотизмом. Вона почула, як у тій чорноті досі верещить Джим Дулей, але цей звук був тепер тонкий і змішаний з іншими зойками та верещанням. Доклавши, як їй здавалося, неймовірних зусиль, вона відкинула ці образи та звуки, замінивши їх картиною столу з червоного клена та голосом друзяки Генка, — а кого ж іще, — який співав «Джамбалаю». Вона навіть устигла подумати про те, як спочатку вона й Скот не могли повернутися додому, коли їм треба було поспішати, бо Довгий хлопець був зовсім близько, встигла подумати по те

(це африканка, Лізі, я відчуваю, вона тримає нас тут як якір)

що він тоді сказав, устигла здивуватися, чому це знову нагадало їй про Аменду, що з такою тугою дивиться на корабель своєї мрії «Рожеві троянди» (дивиться прощальним поглядом, якщо такі погляди взагалі можливі), а потім цей час закінчився. Вона знову відчула, як повітря вивертається, а місячне світло зникає. Вона це бачила навіть із заплющеними очима. Потім прийшло відчуття короткого падіння зі струсами та гойданням, і вони опинилися в кабінеті, але в кабінеті було поночі, бо Дулей зруйнував електропроводку, проте Генк Вільямс досі співав, — О моя Івонно, о моя кохана, ой-ой-ой, бо навіть за відсутності електрики друзяка Генк повинен був сказати своє слово.

12

— Лізі! Лізі!

— Мендо, ти мене розчавила, скотися з мене…

— Лізі, ми повернулися?

Дві жінки в темряві. Лежать, сплетені в обіймах, на килимі.