Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

За вікнами повітря стало червоніти — як було й тоді, коли сонце заходило в далекій міфічній країні, яку колись відкрили двоє наляканих хлопців із Пенсільванії.

Це сталося дуже раптово, місіс Лендон. Я хотів би дати вам якусь конкретну відповідь, але я не можу. Можливо, доктор Янцен вам її дасть.

Я не знала, що там могло статися, — подумала Лізі, тоді як червоне сонце за шибками вікон наближалося до західних пагорбів. — Я не знала, що таке торакотомія, не знала, що відбулося… я тільки ховалася десь за багряною завісою, це я знала.

Пілоти замовили для неї лімузин, ще коли вона була в повітрі. Було вже по одинадцятій, коли «Ґалфстрім» приземлився, й минула північ, коли вона добулася до будівлі попелястого кольору, яку вони називали лікарнею, але день був спекотний, і спека досі не спала. Коли водій відчинив дверцята, вона пам’ятала своє відчуття, що їй досить було простягти перед собою руки, стиснути пальці в кулаки й вона вичавила б воду просто з повітря.

І чувся собачий гавкіт, звичайно ж, — здавалося, що всі собаки в Баулінґ Ґрін гавкають на місяць — і, Господи, це ж вона десь уже бачила — старий чоловік натирав підлогу в коридорі, а дві старі жінки сиділи в кімнаті очікування, абсолютні близнята, судячи з їхнього вигляду, віком років вісімдесят, а просто перед нею

2

Просто перед нею були два ліфти, пофарбовані в синьо-сірий колір. Напис на підставці, що стояла перед одним із них, повідомляв НЕСПРАВНІ. Лізі заплющує очі і навпомацки простягає перед собою руку, щоб опертися об стіну, на мить цілком переконана в тому, що зараз вона зомліє. А чом би й ні? Їй здається, вона здійснила подорож не тільки через простір, а й через час. Це не Баулінґ Ґрін у 2004 році, а Нешвіл у 1988-му. Її чоловік має проблему з легенями, але це проблема 22-го калібру. Психопат всадив у нього кулю і всадив би йому кілька ще, якби Лізі не прийшла на допомогу зі своєю срібною лопатою.

Вона чекає, коли хтось запитає, чи з нею все гаразд, і, можливо, підтримає її на її тремтячих ногах, але чує лише гудіння машини, якою натирає підлогу старий прибиральник, і десь далеко тихе дзеленчання дзвоника, яке навіює їй спогад про інший дзвоник в іншому місці, дзвоник, який іноді дзвенить десь за багряною завісою, якою вона ретельно затулила деякі події зі свого минулого.

Вона розплющує очі й бачить, що за столом приймальні нікого немає. У віконечку з написом ІНФОРМАЦІЯ горить світло, тож Лізі певна, там хтось має бути на чергуванні, але він чи вона кудись відлучилися, можливо, в туалет. Старі дами-близнята в кімнаті очікування переглядають журнали, які, певно, однакові в усіх кімнатах для очікування світу. За вхідними дверима стоїть її лімузин, блимаючи жовтими фарами і схожий на екзотичну рибу з океанських глибин. По цей бік дверей дрімає лікарня маленького міста, бо ще тільки перша година нового дня, й Лізі усвідомлює, що коли вона зараз не почне горлати, як сказав би Денді, на неї ніхто не зверне уваги. Усвідомлення цього факту породжує в ній не страх, роздратування й розгубленість, а радше глибокий смуток. Згодом, коли вона летітиме в Мен і біля її ніг стоятиме труна з останками її чоловіка, вона подумає: Ось тоді я й зрозуміла, що він ніколи не вийде з цієї лікарні живим. Тут йому кінець. Я мала передчуття. І знаєте, звідки воно прийшло? Думаю, коли я побачила той напис перед ліфтом. Той паскудний напис НЕСПРАВНІ. Так.

Вона могла б подивитися на схему розташування лікарняних відділень або розпитати прибиральника, який натирав підлогу, але Лізі не робить ні того, ні того. Вона певна, що знайде Скота у відділенні реанімації цієї лікарні, якщо його вже привезли з операційної, і що знайде відділення реанімації на третьому поверсі. Ця інтуїція така сильна, що вона майже чекає появи чарівного килима-самольота з грубої тканини, з якої виготовляють мішки, що чекатиме її біля сходів, коли вона до них підійде, зі словами НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, видрукуваними на ньому. Ніякий килим-самоліт, звичайно ж, її не чекає, і на той час, коли вона підіймається сходами на третій поверх, вона вся пітна й липуча, а її серце калатає нестямно. Але на дверях і справді написано ВІДДІЛЕННЯ РЕАНІМАЦІЇ МЛБҐ, і відчуття того, що вона перебуває уві сні наяву, в якому минуле й сучасне сплелися в нескінченному колі, стає навіть сильнішим.

Він у палаті 319, думає Лізі. Вона переконана в цьому, навіть коли бачить, що відбулися дуже великі зміни відтоді, як вона востаннє приходила до свого чоловіка, який лежав, поранений, у лікарні. Найочевидніша з них — це телевізійні монітори перед кожною палатою; на них миготять усілякі написи червоного та зеленого кольору. Єдине, що зрозуміла з них Лізі, — це дані про частоту пульсу та рівень кров'яного тиску А також імена та прізвища, вона читає декотрі з них: ДЖОН КОЛВЕТ, АДРІАН ДАМБАРТОН, ТАУСОН РІЧАРД, ЕЛІЗАБЕТ ВАНДЕРВО (Лізі Вандерво, думає вона, це не так легко вимовити), ФРАНКЛІН ДРЕЙТОН. Тепер вона вже зовсім близько від палати 319 і думає: Зараз звідти вийде медсестра з тацею Скота в руках і спиною до мене. Я не хочу її лякати, але я її злякаю. Вона впустить тацю. Тарілки та філіжанка з-під кави не поб’ються, це ветерани кафетерійної служби, але карафа із соком розіб’ється на тисячі скалок.

Але це північ, а не ранок, вона не чує шуму вентиляторів над головою, а на дверях палати 319 написано ТОМАС ЯНЕЗ. Але її відчуття вже баченого таке сильне, що вона зазирає в палату й бачить у єдиному ліжку величезну тушу чоловіка — Томаса Янеза, яка нагадує їй тушу кита, викинуту хвилями на піщаний берег. Потім її опановує відчуття, яке переживають ті, хто раптово пробуджуються від сну; вона дивиться навколо себе зі страхом і розгубленістю, думаючи Що я тут роблю? Що я тут знайду сама-одна? Потім вона думає, торакотомія. Вона згадує Як тільки ви дасте дозвіл на операцію, і вже майже бачить слово операційна, яке пульсує на телеекрані кривавими літерами, й замість повернути назад вона йде далі по коридору, де має бути кімната для медсестер. Жахлива думка починає народжуватися в її мозку

(а що як він уже)

але вона відкидає її геть, відштовхує далеко від себе.

У службовому приміщенні медсестра в уніформі, на якій весело розважаються персонажі з мультиплікаційних фільмів компанії Ворнер Бразерс,[74] робить якісь позначки на кількох діаграмах, що розстелені перед нею. Інша щось говорить sotto voce[75] в маленький мікрофон, приколотий до лацкана її більш традиційного білого топа зі штучного шовку, мабуть, зчитуючи цифри з монітора. За ними на розкладному стільчику розсівся довготелесий рудий чолов’яга, сперши підборіддя на груди, прикриті білою сорочкою. На спинці стільця висить його чорний піджак того самого кольору, що і його штани. Він сидить без черевиків і без краватки, Лізі бачить її кінчик, що виглядає з кишені його піджака. Його руки вільно складені на колінах. Хоч вона й мала передчуття, що Скот не вийде з комунальної лікарні міста Баулінґ Ґрін живим, але ніщо їй не підказує, що перед нею лікар, який зробив йому операцію, продовживши йому життя на достатній час, щоб вони могли попрощатися після їхнього двадцятип’ятирічного, здебільшого доброго — прокляття, здебільшого щасливого — життя разом; вона визначає вік заснулого чоловіка максимумом у сімнадцять років, і думає, що, можливо, це син однієї з медсестер.

— Пробачте мені, — каже Лізі. Обидві сестри підстрибують на своїх стільцях. Цього разу Лізі примудрилася злякати одразу двох сестер замість однієї. Медсестра з мікрофоном записує «Ой!» на свою стрічку. Лізі пускає це повз увагу. — Мене звати Ліза Лендон, наскільки мені відомо, мій чоловік Скот…

— Місіс Лендон, атож. Ми знаємо. — Це сестра, в якої на одній цицьці зображений Кролик Баґз, а на другій — Елмер Фад, що націлює на нього пістолет, тоді як Каченя Дефі дивиться на них із долини знизу. — Доктор Янцен чекає на вас, щоб поговорити з вами. Він надавав вашому чоловікові першу допомогу в приймальному покої.

Лізі поки що нічого до пуття не розуміє, можливо, тому, що їй не було коли подивитися, що таке торакотомія в енциклопедії.

— Скот… що з ним сталося? Він зомлів? Знепритомнів.

— Доктор Янцен відповість на всі ваші запитання, я впевнена. Вам відомо, що він зробив паріетальну плевроктомію, а також торакотомію?