Розділ без назви (1)

Дивно, але сигнал годинника, здавалося, сповнив його новими силами. Він самотній привид, що промовляє правду, якої ніхто ніколи не почує. Але доти, доки він це робитиме, щось і далі триватиме. Потрібно не так прагнути бути почутим, як залишатися при здоровому глузді, бо лише таким чином можна зберегти спадщину людства. Він повернувся до столу, вмочив перо у чорнило й написав:

«До майбутнього чи до минулого, до того часу, коли думки були або будуть вільними, коли люди відрізнялися або відрізнятимуться одне від одного, а не житимуть одним життям — до того часу, коли істина існувала чи існуватиме й те, що зроблено, не могло або не зможе бути скасованим:

Від часу одноманітності, від часу самотності, від часу Старшого Брата, від часу дводумства — моє вітання!»

Він подумав про те, що відтепер уже мертвий. Йому здалося, що тільки тепер, коли він зміг сформулювати свої думки, він зробив вирішальний крок. Наслідки кожного його вчинку містяться у самому вчинку. Він написав:

«Думкозлочин не призводить до смерті: думкозлочин і Є сама смерть».

Тепер, коли Вінстон зрозумів, що він мрець, для нього стало важливим залишатися живим якомога довше. Два пальці його лівої руки були заляпані чорнилом. Це саме та деталь, яка може його викрити. Якась ентузіастка в Міністерстві, що любить у все пхати свого носа (це буде, либонь, жінка: або ота маленька з волоссям кольору піску, або чорнява з відділу художньої літератури), може зацікавитися, чому це він писав протягом перерви на ланч, чому він послуговувався старомодною ручкою, що саме він писав, — а потім подати сигнал у відповідний департамент. Він пішов до ванної й ретельно змив чорнило шкарубким темно-коричневим милом, яке, наче наждачний папір, обдирало шкіру, а отже, добре для цього підходило.

Він поклав щоденник до шухляди. Марно думати про те, щоб заховати його, але він принаймні зможе переконатися, чи хтось дізнався про його існування. Волосина на обрізі була б надто помітною. Кінчиком пальця він підняв порошинку білуватого пилу і поклав її на куточок оправи. Якщо до його зошита хтось доторкнеться, порошинка впаде.

Розділ 3

Вінстонові наснилася мати. Йому, певно, було років десять чи одинадцять, коли мати зникла. Вона була високою, схожою на статую, мовчазною, з повільними рухами і красивим світлим волоссям. Батька він пам’ятав гірше — чорнявий худорлявий чоловік в акуратному темному костюмі і в окулярах (Вінстонові особливо запам’яталися дуже тонкі підошви батькових черевиків). Їх обох, мабуть, поглинула одна з перших великих чисток, що відбувалися у п’ятдесятих роках.

Уві сні мати сиділа десь унизу з його молодшою сестрою на руках. Він зовсім не пам’ятав сестри, пам’ятав лише крихітне слабке немовля, завжди мовчазне, з великими, спостережливими оченятами. Обидві вони дивилися на нього знизу вгору. Вони перебували в якомусь підземеллі, — можливо, на дні колодязя або глибокої могили, — але те місце, хоч і так уже було внизу, продовжувало опускатися. Мабуть, вони були на тонучому кораблі й дивилися на нього крізь воду, що ставала дедалі темнішою. У салоні ще було повітря і вони поки що могли його бачити, а він — їх, але вони провалювалися все глибше й глибше у зелені води, які через мить мали навіки сховати їх від його очей. Він перебував серед світла й повітря, поки вони гинули внизу, і вони лишилися внизу саме тому, що він залишався нагорі. Він знав про це, і вони про це знали — він прочитав це знання в їхніх очах. Ані на їхніх обличчях, ані в їхніх серцях не було докору — було лише усвідомлення того, що вони мусять померти для того, щоб він міг залишитися живим, і що це було частиною невблаганного порядку речей.

Він не міг пригадати, що саме сталося, але сон йому підказав, що якимось чином життя його матері і його сестри були принесені в жертву його подальшому існуванню. То був один із тих снів, які, зберігаючи характерний для сну сценарій, був відображенням реального людського життя, сон, в якому довідуєшся про події та речі, що продовжують здаватися новими й цінними, навіть після того як прокинешся. А найбільше Вінстона вразило те, що смерть його матері, яка померла років тридцять тому, в якомусь незбагненному сьогодні сенсі була трагічною й сумною. Ця трагедія, думав він, належала давнім часам, коли ще існувало особисте життя, любов і дружба, і коли члени однієї родини підтримували одне одного, не замислюючись над тим, навіщо вони це роблять. Смерть матері відлунювала болем у його серці, бо вона померла, люблячи його, коли він був ще надто малий та егоїстичний, щоб відповісти любов’ю на її любов, і тому що він не пам’ятав, як саме вона принесла себе в жертву на олтар особистої стійкої вірності. Він усвідомлював, що сьогодні такі вчинки неможливі. Сьогодні існували страх, ненависть і біль, але не було ані почуття гідності, ані глибокого невимовного смутку. Здавалося, він усе це побачив у великих материних очах та очах сестри, які дивилися на нього крізь товщу зеленавої води, з глибини сотень метрів, занурюючись усе глибше й глибше.

Несподівано він опинився на пружному дерні посеред літнього надвечір’я, коли навскісні промені сонця золотять землю. Краєвид, на який він дивився, так часто повторювався в його снах, що він ніколи не міг зрозуміти, бачив він його у реальному житті чи ні. Прокидаючись, він називав його Золотою Країною[8]. То було старе, всіяне кротовими норами і витоптане кролями пасовище, зі стежкою через нього. Над поріділим живоплотом на протилежному кінці поля вітер легенько гойдав гілки в’язів, і густе листя своїми переливами нагадувало жіноче волосся. Десь неподалік дзюрчав невидимий струмок, а в загатах під вербами плавала дрібна риба.

До нього через поле наближалася чорнява дівчина. Здавалося, вона одним рухом зірвала із себе одяг і недбало відкинула його вбік. У неї було біле гладеньке тіло, але воно не розбурхало в ньому бажання, власне, він майже на нього не дивився. Тієї миті він захоплено зосередився на тому русі, яким вона відкинула убік одяг. Своєю грацією й недбалістю цей рух, здавалося, знищив цілу культуру, цілий світогляд, так ніби Старшого Брата, Партію та Поліцію Думок можна було відкинути одним вишуканим порухом руки. То був жест, що належав давнім часам. Вінстон прокинувся, промовляючи слово «Шекспір».

З телеекрана лунав пронизливий свист[9], що розривав вуха й півхвилини вив на одній ноті. Це був сигнал підйому для конторських службовців о чверть на восьму. Вінстон зірвався з ліжка — голий, бо члени Зовнішньої Партії отримували на рік лише три тисячі купонів на одяг, а піжама коштувала шістсот купонів — і схопив із стільця брудну майку та шорти. За три хвилини мала розпочатися ранкова гімнастика. Але наступної миті його склав навпіл жахливий напад кашлю, який майже завжди траплявся після пробудження. Він так виснажував його легені, що він починав нормально дихати лише після того, як перевертався на спину і робив кілька глибоких вдихів та видихів. Від натужного кашлю у нього роздулися вени, і відразу ж почала свербіти варикозна виразка.

— Група тридцяти-сорокарічних! — заволав пронизливий жіночий голос. — Група тридцяти-сорокарічних! Займіть будь ласка позицію! Група тридцяти-сорокарічних!

Вінстон виструнчився перед телеекраном, на якому вже з’явилася постать молодої жінки — худа, але м’язиста, у спортивній формі і гімнастичному взутті.

— Згинаємо руки і розтягуємося! — вигукнула вона. — Повторюйте за мною! Один, два, три, чотири! Один, два, три, чотири! Ну ж бо, товариші, жвавіше, жвавіше! Один, два, три, чотири! Один, два, три, чотири!..

Біль від кашлю не зміг повністю витіснити із свідомості Вінстона враження від його сну, а ритмічні рухи фізичної вправи дещо збадьорили його. Поки він махав руками з виразом похмурого задоволення на обличчі, що якнайкраще відповідав фізичним вправам, він намагався пригадати похмурий період свого раннього дитинства. Це було дуже тяжко. До кінця п’ятдесятих років усе губилося в густому мороці. Коли неможливо було спертися на жодні сторонні свідчення, губилися навіть обриси власного життя. Пригадувалися якісь значні події, яких, можливо, насправді ніколи й не було, зринали подробиці інцидентів, деталі яких годі було пригадати, й були тривалі періоди нічим не заповненої порожнечі. Тоді все було інакшим. Навіть назви країн, і їхні обриси на мапі були іншими. Наприклад, Перша Злітна Смуга у ті часи називалася інакше: вона звалася Англією або Британією, хоча він був майже переконаний, що Лондон і тоді називався Лондоном.

Вінстон не міг пригадати часу, коли б його країна не воювала[10], та, поза сумнівом, у його дитинстві був тривалий період миру, бо одним із його ранніх спогадів став повітряний наліт, який заскочив усіх зненацька. Можливо, то був час, коли перша атомна бомба впала на Колчестер. Він не пам’ятав самого повітряного рейду, але пам’ятав, як батькова рука міцно стискала його руку, коли вони квапливо спускалися вниз, вниз, вниз до якогось місця глибоко під землею, кружляючи спіральними сходами, які дзвеніли під його ногами і які зрештою так його втомили, що він почав схлипувати, і вони зупинилися перепочити. Його мати, у своїй повільній замріяній манері, йшла за ними десь далеко позаду. Вона тримала на руках його сестру-немовля, а можливо, то був лише згорток ковдр, які вона несла — він не був певен, що вже тоді народилася його сестра. Нарешті вони дійшли до галасливого заповненого людьми місця, в якому він упізнав станцію метро.

На кам’яній підлозі скрізь сиділи люди, а інші тісними гуртами примостилися на кількаярусних металевих нарах. Вінстон з матір’ю і батьком знайшли собі місце на підлозі, а поруч на нарах сиділи літні чоловік із жінкою. Чоловік був одягнений у пристойний чорний костюм і чорний капелюх, зсунутий на потилицю, з-під якого вибивалося сиве, майже зовсім біле волосся, у нього було почервоніле обличчя, а сині очі сльозилися. Від нього смерділо джином. Здавалося, що замість поту з його тіла сочився джин, і навіть сльози, які текли з очей, також були чистим джином. Але хоча старий і був напідпитку, він також страждав від чогось тяжкого й нестерпного. Своїм дитячим розумом Вінстон зрозумів, що той переживав жахливе горе, яке щойно з ним трапилося, горе незбутнє й безповоротне. Йому також здалося, він знає, що то за горе. Загинув хтось, кого старий дуже любив, — можливо, його онука. Що п’ять хвилин старий повторював: