Розділ без назви (1)

Він відкинувся назад. На нього навалилося відчуття цілковитої безпорадності. Насамперед він не був переконаний, що це саме 1984 рік. Ця дата була наближеною до правди, бо він не сумнівався, що йому виповнилося тридцять дев’ять, і вірив у те, що він народився десь між 1944 і 1945 роками. Але точно визначити дату в межах кількох років сьогодні вже було неможливо.

А для кого, власне, — раптом виник у нього сумнів — він надумав вести щоденник? Для майбутнього, для людей, які ще не народилися. Він деякий час роздумував над сумнівною датою, виведеною у записнику, а потім раптом його думки наштовхнулися на слово з Новомови — дводумство. Чи не вперше він збагнув грандіозність свого задуму. Чи зможе він звернутися до майбутнього? Це неможливо. Майбутнє або буде схоже на сучасність, і в такому разі воно не слухатиме його, або ж воно буде зовсім іншим і не зрозуміє Вінстонових проблем.

Якийсь час він сидів, втупившись у папір. З телеекрана гримнула скрипуча військова музика. Цікаво, що він не лише втратив спроможність виразити себе, а й навіть забув, що саме хотів спочатку сказати. Протягом тижнів він готувався до цієї миті, але йому ніколи не спадало на думку, що для цього йому потрібно буде щось іще, окрім мужності. Треба було просто взяти і написати. Усе, що він мав зробити, — це перенести на папір нескінченний і тривожний монолог, що багато років лунав у його голові. Проте цієї хвилини навіть монолог затих. Окрім того, нестерпно засвербіла його варикозна виразка. Він не наважувався її почухати, бо від цього вона щоразу запалювалася. Секунди спливали. Він не усвідомлював нічого, крім білої порожнечі сторінки перед собою, свербіння шкіри над своєю щиколоткою, ревіння музики та легкого дурману в голові від випитого джину.

Несподівано, запанікувавши, він почав писати, лише нечітко усвідомлюючи, що саме він виливає на папір. Його дрібні дитячі букви повзли сторінкою то вгору, то вниз; спочатку почали губитися великі літери, а потім крапки і коми:

4 квітня 1984 року. Учора ввечері в кіно. Усі фільми про війну. Один досить непоганий, корабель повний біженців, який бомбардували десь у Середземному морі. Публіці дуже сподобалися кадри з величезним гладким чоловіком який плив у морі втікаючи від гелікоптера що переслідував його, спочатку показували як він борсався у воді наче тюлень потім його показали крізь приціл гелікоптера потім прошили багатьма кулями море навколо нього стало рожевим він відразу потонув наче набрав води крізь дірки в тілі коли він зник під водою публіка зареготала а тоді показали човен із дітьми над яким завис гелікоптер там була жінка середнього віку схожа на єврейку вона сиділа на носі човна тримаючи в обіймах хлопчика років трьох[6] хлопчик верещав від переляку й ховав голівку між її грудьми наче намагався зануритися в неї а жінка обхопила його руками й утішала його хоч сама посиніла від жаху накриваючи його руками як тільки могла ніби вірила що руки захистять від куль потім гелікоптер скинув на човен двадцяти кілограмову бомбу жахливий спалах і човен розлетівся на друзки потім глядачі побачили дитячу ручку, яка злетіла вгору й камера на носі гелікоптера супроводжувала її у деяких моментах лунали оплески але жінка яка сиділа у пролівській частині зали несподівано схопилася і почала горлати що такі фільми не можна показувати дітям і кричала аж поки поліція вивела її геть я думаю їй нічого не буде бо нікого не цікавить що там кричать проли адже вони ніколи не...

Вінстон перестав писати, почасти через судому в руці. Він не знав, що саме його спонукало, вихлюпнути на папір цю нісенітницю. Але цікаво — поки він так писав, у його пам’яті зринув зовсім інший спогад, настільки чіткий, що він міг записати його на папері. Бо саме цей, інший випадок — тепер він зрозумів — спонукав його несподівано повернутися додому й почати вести щоденник.

Це трапилося сьогодні у Міністерстві, якщо слово «трапилося» можна застосовувати до чогось настільки незначного, як цей випадок.

Було близько одинадцятої нуль-нуль, і в Департаменті документації, де працював Вінстон, витягали стільці зі своїх кабінок і ставили їх у центрі холу, навпроти великого телеекрана, готуючись до Двохвилинки Ненависті. Вінстон саме займав своє місце в одному із середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей — він їх наочно знав, але ніколи не розмовляв з ними. Однією була дівчина, з якою він часто розминався у коридорах. Він не знав, як її звати, зате знав, що вона працює у відділі художньої літератури. Ймовірно — у нього були підстави так вважати, бо не раз бачив її із руками у мастилі й гайковим ключем — вона обслуговувала одну з машин, що писали романи. Зухвала на вигляд дівчина років двадцяти семи[7], з густим темним волоссям, веснянкуватим обличчям і стрімкими атлетичними рухами. У талії її комбінезон був стягнений вузьким червоним паском, — емблемою молодіжної Антисексуальної Ліги. Він щільно, у кілька разів, огортав стан, підкреслюючи силует її стегон. Вінстон незлюбив її, відколи вперше побачив. І причина йому була відома. Він терпіти не міг цієї атмосфери хокейних полів, холодних ванн, спільних екскурсій та благочестя, яку вона випромінювала. Йому не подобалися майже всі жінки, а надто — молоді і вродливі. Саме жінки, а передусім молоді, були фанатичними прихильницями Партії, вони з насолодою всотували її гасла, шпигували та виявляли неблагонадійних. Але ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою за більшість подібних. Одного разу, коли вони розминалися в коридорі, вона скоса зиркнула на нього тривалим поглядом, який, здавалося, пронизав його і сповнив на мить чорним жахом. У нього навіть промайнула підозра, що вона агент Поліції Думок. Але навряд чи це було так. Проте щоразу, коли вона опинялася десь поруч, він і далі відчував дивне роздратування, до якого домішувалися страх, а ще — ворожість.

Другим був чоловік на ім’я О’Браєн, член Внутрішньої Партії, що перебував на такій високій і важливій посаді, що Вінстон лише міг туманно уявляти, у чому полягала її суть. Побачивши, як до них наближається член Внутрішньої Партії у своєму чорному комбінезоні, люди, що стояли навколо стільців, враз примовкли. О’Браєн був кремезним чоловіком, з міцною шиєю та грубим і, разом з тим, іронічним обличчям. Попри свою грізну зовнішність, він не був позбавлений певної харизми. Його звичка у своєрідний спосіб поправляти на носі окуляри надавала йому якоїсь дивної беззахисності і, водночас, — незбагненної інтелігентності. На думку відразу спадав джентльмен вісімнадцятого сторіччя, що пропонує свою табакерку з нюхальним тютюном, якщо хтось і досі міг мислити подібними категоріями. Вінстон бачив О’Браєна хіба що з десяток разів за стільки ж років. Він відчував до нього глибоку прихильність, і не лише тому, що був заінтригований контрастом між його витонченими манерами і зовнішністю професійного боксера. Набагато ґрунтовнішою причиною була потаємна віра — а може, навіть не віра, а сподівання, — що політична благонадійність О’Браєна не є аж такою однозначною. Щось у його обличчі давало надію для такого припущення. А можливо, в його рисах вбачалося не стільки несприйняття заскорузлих догматів, скільки просто розум. Та у будь-якому разі він мав вигляд людини, з якою хотілося поговорити, звичайно, за умови, що можна було якось перехитрити телеекран і залишитися з ним наодинці. Вінстон ніколи не робив найменшої спроби переконатися у цьому здогаді: зрештою, він не бачив жодної можливості вдатися до такого кроку. Саме цієї миті О’Браєн подивився на свого наручного годинника, побачив, що вже одинадцята нуль-нуль, і, мабуть, до закінчення Двохвилинки Ненависті вирішив залишитися у Департаменті Документації. Він сів у тому самому ряду, що й Вінстон — десь за два місця від нього. Між ними сиділа маленька русява жінка, що працювала у кабінці поруч із Вінстоном. Дівчина з темним волоссям примостилася позаду нього.

Наступної миті з прилаштованого у кінці зали великого телеекрана долинув огидний скрегіт, схожий на звук роботи страхітливого незмащеного механізму. Це був звук, від якого боляче стискалися зуби, а волосся на потилиці ставало сторч. Розпочалася ненависть.

Як завжди, на екрані з’явилося обличчя Емануїла Ґолдштайна, ворога народу. Серед публіки подекуди залунало сичання. Маленька русява жінка зойкнула зі змішаним почуттям страху й огиди. Ґолдштайн був ренегатом і віровідступником, який колись давно (наскільки давно, ніхто вже й не пам’ятав) був одним із провідних функціонерів Партії і майже не поступався за впливовістю самому Старшому Братові, а потім зайнявся контрреволюційною діяльністю, був засуджений на смерть і незбагненним чином кудись утік і пощез. Програми Двохвилинок Ненависті постійно змінювалися, але в кожній з них Ґолдштайн виступав головним персонажем. Він був найпершим зрадником і перший осквернив чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі вияви зради, акти саботажу, єресі, відступництва походили безпосередньо з його вчення. Він був ще живий і снував свої підступи проти Партії. Можливо, ховався десь далеко за морем, під захистом своїх чужоземних покровителів, які оплачували його контрреволюційну діяльність, а можливо навіть — такі чутки іноді ходили — він перебував у підпіллі на території самої Океанії.

Вінстонові забило подих. Він ніколи не міг спокійно дивитися на обличчя Ґолдштайна. То було худе єврейське обличчя з пухнастим ореолом сивого волосся й маленькою цапиною борідкою — розумне й водночас внутрішньо жалюгідне з виразом старечої недоумкуватості, яку підкреслював довгий тонкий ніс, на самому кінчику якого притулилися окуляри. Він нагадував вівцю, і в його голосі також вчувалося овече бекання. Ґолдштайн провадив свої звичайні отруйні випади проти доктрин Партії — випади настільки безглузді й гротескні, що навіть діти розуміли їхню непереконливість, але водночас досить правдоподібні, аби вселити тривогу, що їм можуть повірити інші, менш стійкі люди. Він лаяв Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайно укласти мир із Євразією, домагався свободи слова, свободи преси, свободи зібрань, свободи думки, він істерично волав, що революцію зрадили, — і все це викладав довжелезними реченнями, певним чином пародіюючи звичний стиль ораторів Партії і навіть послуговуючись окремими словами з Новомови: можна сказати, він користувався ними навіть частіше, аніж будь-який член Партії у своєму звичайному житті. І щоб ніхто не сумнівався в реальності тих загроз, які маскувало базікання Ґолдштайна, позад нього на телеекрані постійно марширували нескінченні колони євразійської армії шеренга за шеренгою крокували кремезні чоловіки із застиглими азійськими обличчями, які насувалися на телеекран, а потім зникали, поступаючись місцем наступним таким самим. Глухе ритмічне гупання солдатських чобіт утворювало тло, на якому лунало бекання Ґолдштайна.

Ненависть ще не тривала й тридцятьох секунд, а вже половина людей у кімнаті почали щось мимоволі вигукувати. Годі було витримати самовдоволене овече обличчя на телеекрані й жахливу могутність євразійської армії за ним. Крім того, зображення Ґолдштайна чи навіть лише думка про нього несамохіть спричиняла страх і гнів. Він був постійним об’єктом ще більшої ненависті, аніж навіть Євразія або Остазія, бо коли Океанія воювала проти однієї з цих держав, з іншою вона зазвичай укладала мир. Але дивувало те, що, хоча Ґолдштайна всі ненавиділи й зневажали, і з трибун, телеекранів, газет і книжок тисячі разів на день його теорії відкидалися, спростовувалися, висміювалися, виставлялися як жалюгідне сміття, — незважаючи на все це, ніколи не зменшувалася загроза його впливу. Завжди знаходилися нові простаки, які ніби чекали, коли він їх надурить. Не минало й дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунів і саботажників, які діяли під його керівництвом. Він був командиром великої таємної армії, підпільної мережі конспіраторів, які докладали всіх зусиль для руйнування держави. Вони називали себе Братством. Також пошепки розповідали історії про жахливу книжку, збірник усіх єресей, автором якої був Ґолдштайн і яку таємно передавали з рук у руки. То була книжка без назви. Люди воліли називати її просто книжкою. Але про такі речі всі знали лише з туманних пліток. Рядовий член партії не став би просто так згадувати ані про Братство, ані про книжку.

Наступної хвилини ненависть перетворилася на шаленство. Люди підстрибували на своїх місцях й щосили горлали, намагаючись заглушити овече бекання, що лунало з телеекрана. Обличчя маленької русявої жінки вкрилося червоними плямами, і вона роззявляла рота, наче викинута на берег рибина. Навіть важке обличчя О’Браєна розпашіло. Він сидів на своєму стільці випростаний, його могутні груди то здіймалися, то опускалися, наче на них накочувалися хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!» і раптом схопила важкий словник Новомови і пожбурила ним в екран. Він ударив Ґолдштайна в ніс і відлетів назад, але його голос продовжував звучати безперестану. У мить просвітління Вінстон збагнув, що він горлає разом з іншими і стукає черевиком об спинку стільця. Жахлива особливість Двохвилинки Ненависті полягала не в тому, що потрібно було прикидатися, а в тому, що годі було залишитися осторонь від загального божевілля. За якихось півхвилини вже не потрібно було прикидатися. Гидкий шал страху й мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити обличчя ковальським молотом, здавалося, пронизував людей електричним струмом, мимоволі перетворюючи кожного на верескливого безумця зі спотвореним гримасою обличчям. Проте лють була абстрактною, нікуди не спрямованою, її можна було переключити з одного об’єкта на інший, як полум’я паяльної лампи. Так, якоїсь миті ненависть Вінстона була спрямована зовсім не проти Ґолдштайна, а навпаки, проти Старшого Брата, проти Партії і Поліції Думок. У такі хвилини він линув серцем до самотнього висміюваного єретика на екрані, єдиного охоронця правди й здорового глузду у світі брехні. А вже наступної миті він був заодно з людьми, що оточували його, й усе, що говорили про Ґолдштайна, здавалося йому правдою. У такі хвилини його таємна ненависть до Старшого Брата змінювалася на обожнювання, і Старший Брат, здавалося, височів мов непереможний, безстрашний захисник, що скелею стояв супроти азійських орд, а Ґолдштайн, усупереч своєму усамітненню, своїй безпорадності та сумніву щодо реальності його справжнього існування, уявлявся зловісним чаклуном, спроможним лише силою свого голосу зруйнувати саму суть цивілізації.

Іноді навіть здавалося, що свою ненависть можна спрямувати будь-куди лише простим зусиллям волі. Бувало, доклавши того надзусилля, яким людина відриває голову від подушки, коли їй наснилося жахіття, Вінстонові вдавалося переключити свою ненависть з обличчя на екрані на обличчя чорнявої, що сиділа позаду нього. Тоді в його свідомості спалахували дивовижні і яскраві галюцинації. Він забивав її до смерті гумовим кийком. Він прив’язував її до стовпа й обстрілював з лука, як святого Себастьяна. Він її ґвалтував і в момент оргазму перетинав їй горло. У такі хвилини він краще, ніж раніше, усвідомлював, чому її ненавидить. Він ненавидів її тому, що вона була молода, гарна й ворожа до сексу, а ще тому, що він хотів затягти її до ліжка й не мав найменшої надії це зробити, бо навколо її тонкого стану, який він хотів би обняти, обвивався бридкий яскраво-червоний пасок, агресивний символ незайманості.

Ненависть сягнула апогею. Голос Ґолдштайна перетворився на справжнє бекання вівці, і на мить його обличчя також стало писком вівці, потім писок розтанув, і на його місці виникла постать євразійського солдата, який ніби наступав на залу з людьми, величезний і жахливий, стріляючи з ручного кулемета, і, здавалося, був ладен скочити з екрана, так що люди в першому ряду інстинктивно відсахнулися на своїх стільцях. Але тієї ж таки миті з усіх грудей вихопилося глибоке зітхання полегкості, бо ворожа постать розвіялася, змінившись обличчям Старшого Брата, темноволосим і з чорними вусами, сповненим сили й таємничого спокою, воно було таке велике, що майже цілком заповнило собою екран. Ніхто не чув, що саме казав Старший Брат. То було лише кілька слів підбадьорення, подібних до слів, що промовляються в гуркоті битви, які годі зрозуміти кожне окремо, але вони вселяють упевненість самим фактом свого звучання. Обличчя Старшого Брата знову розтануло, і натомість з’явилися три гасла Партії, написані великими чіткими літерами:

ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА

Але, здавалося, обличчя Старшого Брата ще на кілька секунд затрималося на екрані — його відбиток в очах кожного був настільки сильним, що воно просто не змогло зникнути водночас. Маленька русява жінка перехилилася через спинку стільця, що стояв попереду неї. З тремтячим шепотінням, на кшталт «Мій Спасителю», вона тягла руки до телеекрана. Потім затулила ними обличчя. Скидалося на те, що вона читає молитву.