Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

— Але мені ти повинен відповісти, любий, — сказала Сільвія. — На «Лафаєті» лишилися тільки каюти першого класу.

— Бери перший клас, бери люксові каюти, — сказав Стівен. — «Лафаєт», можливо, останнє судно, які відпливає до Америки, й це надовго.

Брюне ішов собі поволеньки, він вдихав східні пахощі, він задер голову і розглядав літери з темною позолотою, прикріплені на балконі; війна таки вибухнула: вона була тут, під сподом цього світляного мерехтіння, накреслена як очевидність на стінах цього прегарного вутлого міста; мов застиглий вибух, розколола вона надвоє вулицю Руаяль; люди перетинали вулицю, не помічаючи війни; Брюне ж бачив її. Вона завжди була тут, та люди ще й досі не знали про це. Брюне думав: «Небосхил обвалиться нам на голову». І тоді все почало валитися, він побачив будинки такими, якими вони були насправді, — застиглим обвалом. Ця елеґантна крамниця несла в собі тонни каміння, й кожен камінь, скріплений розчином із іншими каменями, тиснув на одне місце, вперто тиснув ось уже півсторіччя; ще декілька кілограмів — і почнеться обвал; колони, округлившись, зазміяться шпаринами, а тоді розколються на друзки; вітрини вибухнуть уламками шкла; лавина каміння провалить склепіння підземного складу й розчавить клумаки з товаром. У них бомби до чотирьох тонн вагою. У Брюне стислося серце: ще недавно на тлі цих гарно вишикуваних фасадів у потоках золотого вечірнього сонця сяяли людські усмішки. А зараз усе згасло: тисячі тонн каміння; люди блукають поміж купами уламків. І солдати поміж руїнами; може, і його уб'ють. Він бачив темні басамаги на потинькованих щоках Зезети. Закурені стіни, мури, де зяють темні провалля вікон, де-не-де затулені шматками голубого або жовтого паперу, і сліди плісняви; червоні кахлі поміж купами уламків, тротуарна плитка, крізь яку проростає бур'ян. А потім бараки з обаполів, концентраційні табори. І після цього всього побудують величезні одноманітні казарми, як оті, що стоять на зовнішніх бульварах. Серце Брюне стислося: «Я люблю Париж», тривожно подумалося йому. Видиво згасло, й місто зробилося таким, як і раніш. Брюне зупинився; від відчув, як його охопила підступна солодка неміч, і подумав: «Якби ж то не було війни! Якби ж то можна було зробити так, щоб не було війни!» І жадібно поглянув на величезні брами та сяйливі вітрини «Дріскола», на яскраво-голубі драпіровки ресторану «Вебер». За мить йому зробилося соромно; він знову рушив з місця й подумав: «Я надто люблю Париж». Як той Пільняк із Москви, який дуже любив давні церкви. Партія правильно робить, що не довіряє інтелектуалам. Людям уготована смерть, речам уготована руїна; прийдуть інші люди, які перебудують Париж, перебудують світ. Я скажу їй: «Ви хочете миру за будь-яку ціну?» Я буду говорити м'яко, дивлячись на неї непорушним поглядом, і скажу їй: «Нехай жінки дадуть нам спокій. Не час забивати чоловікам голови дурницями».

— Хотіла б я бути чоловіком, — мовила Одета.

Матьє звівся на лікоть. Він був аж чорний од засмаги. Усміхаючись, він запитав:

— Щоб погратися в солдатики?

Одетта зашарілася.

— О ні! — хутко відказала вона. — Та це так по-дурному — бути жінкою в оцю годину.

— Напевне, це не дуже зручно, — погодився він.

Вона знову показала себе базікою; її слова неодмінно оберталися проти неї. Та якби вона змогла висловитися так, щоб її зрозуміли, то Матьє, либонь, не не став би її ганити; слід було б сказати йому, що їй завжди було незручно, коли чоловіки в її присутності говорили про війну. Вони видавалися неприродними, вони хотіли показати себе такими впевненими, неначе давали їй на здогад, що це чоловіче діло, і все ж таки вони, здавалося, чогось чекали від неї; якогось присуду, тому що вона була жінкою і їй не треба було йти на війну, не треба брати учать у боях. А що могла вона їм сказати? Залишайтеся? Йдіть? Вона не повинна була приймати такі рішення, адже вона не йшла на війну. Чи, може, їм треба було сказати: «Робіть, що хочете». Та якщо вони нічого не хотіли? Вона відмовчувалася, вдавала, ніби не розуміє їх і, слухаючи їхні рішучі голоси, готувала їм каву або наливала лікеру. Вона зітхнула, набрала у жменю піску й почала дивитись, як він сиплеться тоненьким струмочком, гарячий і білий, на її засмаглу ногу. Пляж був порожній, морські хвилі мерехтіли на сонці й гучно хлюпали коло берега. Троє молодичок у пляжних штанцях пили чай на дерев'яному понтоні кафе «Провансаль». Одета заплющила очі. Вона лежала на піску, на самісінькій спекоті, яка не знала ні дня, ні часу: спекота її дитинства, коли вона заплющувала очі й, лежачи на цьому ж таки піску, вдавала з себе саламандру, що лежить у самісінькому пеклі величезного червоно-синього багаття. Тільки спекота, тільки пестливий дотик вогкого купального костюма; здавалося, ніби відчуваєш, як він легенько парує на сонці, тільки палючий пісок під потилицею, інші роки, вона зливалася з небом, піском і морем, вона не відрізняла теперішности від минулого. Вона випросталася, широко розплющила очі; сьогодні була справжня теперішність; була ота порожнеча всередині, наповнена тривогою; був Матьє, чорний від засмаги й голий, Матьє, який сидів, схрестивши ноги, на білому шляфроку. Матьє мовчав. Нічого іншого вона й не хотіла б, а тому теж мовчала. Та коли вона не змушувала його прямо звертатися до неї, то втрачала його; він неодмінно вділяв їй часу і щось казав своїм чистим, трохи хрипкуватим голосом, та потім замикався в собі, й залишалося тільки його тіло, лискуче, гарно збудоване тіло. Якби ж то він поринав у втішні думки, то ще було б нічого, — та він дивився перед собою, і вигляд у нього був такий, що в неї просто-таки серце щеміло, а його здоровецькі руки тим часом знай ліпили й ліпили якогось книша з піску. Книш розвалювався, і руки невтомно ліпили його знову; Матьє ніколи не стежив за своїми руками; врешті це нервувало.

— З сухого піску книша не зліпити, — сказала Одета. — Навіть дітлахи це знають.

Матьє зареготався.

— Про що ви думаєте? — поспиталася Одета.

— Треба написати Івіш, — відказав він. — А я не знаю як.

— Не сказала б, що ви не знаєте, як це зробити, — усміхнувшись, мовила вона. — Ви ж пишете їй цілі романи.

— Та воно так. Та є речі, які її лякають. Вона взялася читати газети й нічогісінько там не тямить: їй хочеться, що я їй пояснив. Дуже зручно буде це робити: вона плутає чехів з албанцями і вважає, що Прага стоїть над морем.

— Це так по-російському, — сухо сказала Одета.

Матьє скривився замість відповіді, й Одета відчула, що сказала не те. Усміхнувшись, він докинув:

— Все ускладнюється тим, що вона страшенно зла на мене.

— Чому б це? — поспиталася вона.