Розділ «Три неприємні п’єси»

Вiвi (дає йому взяти його). Стережiться, щоб не вщикнути пальцi: тi стiльцi такi ненадiйнi. (Вона йде до стiльця з книжками, викидає їх на гамак i посуває стiлець єдиним розмахом уперед).

Пред (що тiльки-но розклав свого стiльця). Пробi, дозвольте менi взяти цей твердий стiлець, я люблю сидiти на твердому.

Вiвi. Я теж (сiдає). Сiдайте, пане Преде. (Останнi слова вона промовляє рiшуче й весело; можна помiтити, що вона вважає його бажання їй догодити за ознаку кволости його характеру).

Пред. А чи не пiти нам на вокзал зустрiти вашу матiр?

Вiвi (холодно). Навiщо? Вона знає дорогу. (Пред, повагавшись, сiдає, трохи збентежений). А знаєте, ви якраз такий, як я була гадала. Сподiваюся, ви не вiдмовитесь бути менi добрим приятелем.

Пред (обличчя йому знов сяє). Дякую, люба панно Ворен, дякую. Я такий радий, що ваша мати не зiпсувала вас.

Вiвi. Як саме?

Пред. Що не виховала вас надто манiрною. Знаєте, панно Ворен, я природжений анархiст. Я ненавиджу всяку владу. Вона сварить батькiв з дiтьми, навiть матерiв з дочками. Я завсiди боявсь, що ваша мати прикладе свою владу, щоб зробити вас дуже манiрною. Менi дуже приємно побачити, що вона цього не зробила.

Вiвi. Хiба я така ексцентрична?

Пред. О, нi, зовсiм нi. Ви незвичайнi тiльки в умовнобанальному сенсi. (У сердечному захватi). Це ви чудесно сказали, що ми будемо з вами друзi. Всi ви, сучаснi панни, просто таки чудовi, далебi чудовi!

Вiвi (з сумнiвом). Хiба? (Вдивляється в нього з помiтним розчаруванням в його розумових здiбностях).

Пред. Коли я був вашого вiку, молодi парубки й дiвчата боялися однi одних; не було справжньої дружби; взагалi нiчого справжнього, а тiльки запозичена з романiв ґалантнiсть, до того ще й удавана й найвульґарнiша в свiтi. Дiвоча соромливiсть! Джентльменське лицарство! Завсiди казати одне, коли на думцi iнше! Справжнє пекло для скромної й щирої душi.

Вiвi. Уявляю собi, скiльки тодi марно витрачали часу, особливо жiнки.

Пред. Марнували життя, марнували все! Але все йде на краще. Вiдколи я почув про ваш блискучий успiх у Кембриджi, мене просто-таки хвилювала думка про зустрiч iз вами. В мої часи це було щось нечуване. Дуже приємно, що ви дiстали третю нагороду. На мою думку, бiльшого й не треба. Першу нагороду, звичайно, отримує якийсь мрiйний слабовитий хлопець, що мало не захворiв од тiєї науки.

Вiвi. Надто велика морока. Вдруге я б цього не зробила за тi самi грошi.

Пред (сторопiвши). Як за тi самi грошi?

Вiвi. Я це робила за 50 фунтiв. Либонь, ви не знаєте, як це сталося. Панi Летем, моя вчителька в Ньюнгемi, сказала моїй матерi, що коли б я взялась як слiд до роботи, то здобула б нагороду на iспитах з математики. Ви певно пам’ятаєте, що саме тодi всi газети вихваляли Фiлiпу Сомерз, що дiстала першу нагороду; i матерi моїй притьмом захотiлось, щоб i я зробила те саме. Я одверто вiдказала, що не хочу зубрячки, бо готуватись на вчительку не намiряюся; але що за 50 фунтiв я згодна спробувати отримати четверту нагороду. Вона трошки поворкотiла й врештi згодилася; а я виконала бiльше, нiж обiцяла. Та вдруге я б цього не зробила за 50 фунтiв. 200 фунтiв — ото була б справжня цiна.

Пред (розчарований). Оце так iсторiя! Ви дуже практично пiдiйшли до цiєї справи.

Вiвi. А ви були певнi, що я непрактична?

Пред. Нi, панно Ворен. Але, на мою думку, практичнiсть є не тiльки в тому, щоб зважити зусилля, витраченi на здобуття цiєї почесної нагороди, а також i в тому, щоб оцiнити освiту, яку вам це дало.