Розділ «Дата Туташхіа роман»

А думки Іалканідзе все кружляли й кружляли навколо німого служника. Найбільше він хотів зрозуміти, чи впізнав Астіон Туташхіа, чи ні. Про це йому й хотілося поговорити, але він відчував, що гостева душа зовсім не тут, і не хотів заважати йому.

Пробіг вітерець, принісши з собою пахощі лісу із схилу, і Туташхіа відчув, який стривожений і схвильований друг.

— Він дуже пильно подивився на мене, але начебто не зрозумів, чи це я, чи хтось інший.

— З тих пір минуло скільки часу,— засміявся Іалканідзе.— У в’язниці в тебе була борода, а голеного спробуй тебе впізнати. Та й темрява яка... Скільки часу ви просиділи тоді разом?

— Два чи три дні. Арештанти розпізнали, що він за птаха, начальство перелякалося, що його пришпилять, і забрали кудись... Бікентію, я привів коня.

— Що ти кажеш! Значить, ти дізнався, хто він, той чоловік? Та кажи, бога ради...

Туташхіа довго натоптував люльку. Аж потім відповів:

— Сандро Карідзе сказав, але й інших треба спитати, тоді вже зовсім повірю. Я зараз, по дорозі, побачуся з одним чоловіком...— Туташхіа зиркнув на Іалканідзе і, помітивши, який він напружений, сказав: — З моїм двоюрідним братом — Мушні Зарандіа.

Іалканідзе схилив голову й тихо мовив:

— Я так і думав, Дато, та не стачило духу сказати тобі... Плоть і кров твоя!

Дужче повіяв вітер, і похолоднішало. Воші довго мовчали, поки Іалканідзе не змерз.

— Може, підемо?

Вони позабирали стільці й зачинили за собою двері. Туташхіа взяв зі столу газету, глянув на число, переглянув заголовки й почав читати.

— Я відчиню двері, тут жарко,— і духанник навстіж відчинив двері, що вели в залу.

У духані було два поверхи. На першому поверсі містилися обідня зала, кухня і всілякі служби. На другому поверсі — кімнати: по три з кожного боку вздовж фасаду і по дві — на причілках. Усі кімнати виходили на вузький внутрішній балкон, що галереєю оточував усю залу зсередини. З кожного боку до зали збігали з балкону сходи. З відчинених дверей було видно зараз майже весь балкон і частину обідньої зали внизу. Зала була освітлена великою гасовою лампою, що звисала зі стелі. Якщо відвідувачі хотіли, можна було засвітити маленькі лампи, порозвішувані на стінах, над столами.

— Це той самий Квалтава, що винищив сім’ю духанника?.. А потім ти зустрів духанникового сина в Тифлісі? Той?

— Еге, це він. Скільки ж тепер років тому Квалтава? Усе життя він тільки те й робить, що обдирає й грабує, майже вся здобич лишається йому самому, а яка частка його товаришів, я тобі сказав. Навіщо йому стільки грошей? Я хотів би знати, навіщо йому стільки? Десь його та пристрелять, і марно піде все оте награбоване й збите на крові багатство. Чогось я тут не розумію.

Туташхіа знову взявся за газету, а Іалканідзе почав ходити сюди й туди, щось обмізковуючи й прикидаючи. Нарешті, мабуть, щось придумав, сів до столу й сказав:

— Не хотів я тебе тривожити... тут, може таке трапитися, галасувати почнуть...

— Нехай галасують, коли тобі так треба,— сказав Туташхіа, не одриваючи очей від газети.